Високий Замок Самбірщина

До нас приїдуть «Гайдамаки»

Цьогоріч День міста, як і торік, помпезністю не відзначатиметься. І це правильно, бо коли на сході гинуть наші хлопці, то влаштовувати гульбища геть не пасує.

Хоча ряд заходів все ж відбудеться - спільна молитва за добру долю містян та України, урочисті здбори, зустрічі з представниками міст-побратимів, вручення нагород воїнам АТО, виставки-ярмарки, а ввечері (є домовленість) приїжджає на концерт патріотичний гурт "Гайдамаки". Жодної копійки з бюджету на усі ці заходи використовувати не будуть. Ратуша сподівається на підтримку меценатів.

 

Роман ПОГОНИЧ.

 

На День Самбора встановлять світлофори

4 світлофори будуть на вулиці Валовій, яка у нас найбільше переповнена і людьми, і транспортом. Але чи це полегшить рух, нам наразі твердити важко.

В Самборі про цей дорожній атрибут говорять з початку нинішньої  владної каденції, але тільки тепер їх начебто встановлять. Як пояснив міський голова Тарас Копиляк, така довга дистанція через те, що у цій справі надто багато бюрократичної тяганини, а на Львівщині є лише одна фірма, яка має право встановлювати світлофори... І знову про Валову. Кільце біля магазину "Рута" влада зменшила на прохання водіїв. Самі ж водії кажуть, що так тепер ліпше, бо були випадки, коли великі і довгі автобуси не вписувалися у повороти, створюючи затори. Але тим більшим кільцем, вважає міський голова, Самбір відучив водіїв вантажівок подорожувати вулицею Валовою.

 

Роман ПОГОНИЧ.

 

Нерідних дітей у Шатинських не буває

Їхній будиночок нічим особливим не вирізняється - у Добромилі таких сотні. А от сім’я, що тут мешкає, направду виняткова. За останні десять років Марта і Микола Шатинські стали батьками для… 16 дітей.

Правда, на паперах цю велику родину називають по-канцелярськи "дитячий будинок сімейного типу", хоч на практиці їхнє життя не відрізняється від буднів інших багатодітних родин. Єдина особливість - кровні узи поєднують не всіх членів сім'ї. Але для них той факт  особливої ролі  не грає.

Саме добромильський будинок свого часу став першим закладом такого типу на усій Західній Україні. 15 років тому британські благодійники придбали це помешкання для дітей, позбавлених батьківської опіки. З тих пір у сиріт з'явилося місце, яке називають своїм домом. Сьогодні тут мешкає шестеро діточок. Найстаршому "старожилу" Володі - 17, прийшов до Шатинських ще в 5 класі. За шість років "обжив" Добромиль Миколка з Турківщини, якому нині 11-ть. Трохи менше тут мешкає 9-річний Богданко з Мурованого. Ну і зовсім недавно в родині сталося поповнення - прийняли ще трьох діточок: 7-річну Марічку, 8-річну Андріану і 9-річного Богданчика. От вони між собою якраз і рідні...

Пані Марта каже, що діти з трепетом очікували на новеньких - особливо Миколка: сподівався, що прийдуть хлопці-ровесники, то буде мати однодумців, бо Володя, з яким склалися найближчі стосунки, уже студент і вдома проводить все менше часу. Та й навіть, доки ми гостювали в них, Миколка слухав розмову дорослих, бо, як сказав, "з малишнею" йому вже не цікаво. У хлопця вже є свої великі дорослі мрії - хоче, коли виросте, стати футболістом і мати власну квартиру… А от дівчатка здружилися одразу. І зі "старожилами", і рідними дітьми Шатинських - ровесницею Олесею і дорослим Олегом.

До слова, приймати "новеньких" - чи не найважчий етап у житті будинку сімейного типу. До Шатинських зазвичай потрапляють діти із важких сімей, чиїх кровних батьків законом позбавили права називатися батьками. А таким дітям потрібна особлива увага, часто їх треба починати вчити абсолютно усьому "з нуля". І це при тому, що діток, молодших 7 років, Шатинським не скеровують. На запитання, з дітьми якого віку важче, мама великого сімейства відповідає приповідкою: "Малі діти - малі клопоти... Всі вони за роки спільного життя для жінки направду стають дітьми. Тому й важко спостерігати за тим, коли до її "прийомних" дітей приїжджають біологічні матері. Точніше, не так. Важко не стільки від того, що горе-мами приїздять, а від того, в якому стані після таких візитів залишається малеча. Малі не перечать, що з Шатинськими їм значно краще, що тут вони щасливі, доглянуті і нагодовані, а при рідних батьках і сотої частини того не мали, але… Навіть найгірші матері для дітей залишаються мамами… Біда, що в деяких випадках, самі матері того так і не розуміють. Але час лікує усе, і "прийомні" дітки звикають до нової родини. Хоча більшість із них своїх нових батьків називає просто по імені, і тільки Богданчик з Мурованого одразу назвав Марту і Миколу мамою і татом…

А ще пані Марті важко прощатися зі своїми вихованцями, бо після 18-річного віку діти самі вирішують, де і з ким жити. За тих 10 років роботи в дитбудинку Шатинські мали 8 таких "випусків", але досі зі всіма підтримують теплі родинні стосунки, і навіть, якщо так можна сказати, вже встигли стати "бабусею" і "дідусем". Марія і Вероніка, яких центр зайнятості скерував у Полтаву на роботу, там же й знайшли своє щастя - вийшли заміж, народили своїх діточок. Марта мешкає у Самборі, її донечці навесні минув рочок. А троє вихованок Шатинських - Рая, Марічка і Наталя - "укоренилися" в Добромилі і теж уже стали мамами. До речі, у квітні в будинку сімейного типу відсвяткували перше справжнє весілля: Марічка забажала, аби наречений забирав її саме з цього дому - від мами Марти і тата Миколи. Ще піклувалися Шатинські Соломією і Миколою, але ті по досягненню повноліття повернулися на Турківщину, до своїх неблагонадійних родичів. Прийомних батьків болить серце за вибір вихованців, але кажуть, зробити нічого не можуть… Нудьгують у Добромилі за своїми полтавськими дівчатками, бо бачаться нечасто, однак здзвонюються регулярно. А от з добромильськими - далі живуть по-родинному: одні одним допомагають і з господаркою, і з дітьми. Доки Марта порається в полі чи йде на роботу, за маленькими припильновує Рая… Все майже так, як 10 років тому. Бо ж перед тим, як Шатинські взялися за виховання дітей, цією справою впродовж року займалася мама Марти - пані Віра, а донька їй допомагала. Після раптової смерті пані Віри діти, звиклі до Марти, самі впросили її взяти над ними опіку…

У спілкуванні з пані Мартою не втрималася і з жіночою цікавістю перепитала, якими ж то баняками треба щодня варити, аби прогодувати таке велике сімейство. Та кухонна тема перейшла на інше. Мають проблеми з газовою плитою, в якій щось поламалося. Гості з райцентру обіцяли щось придумати… А може й меценат якийсь з'явиться і, наприклад, до чиїхось уродин навідається у дитбудинок з корисним презентом. Тут дні народження святкують ледь не щомісяця…

 

Олена ЛАВРИК.

 

Навіть у час кризи в одному окремо взятому селі бувають економічні дива
У Чукві журналіст «Високого Замку» пригадав, що на фермах колись була худоба, на току - хліб, і побачив такі промислові цехи, які були ще у минулому столітті

Трохи ностальгії. На території Чуквівського господарства був ще у ті часи, коли там люди працювали, коли хліб на току був, коли техніка гуркотіла, коли тисячі штук худоби було... Це було давно, хоча господарство довго жило і впиралося кризі. Проте, настав час, що й воно не витримало.

Доля матеріальної бази, яку роками будували та берегли і Микола Наумов, і Теодозій Брик, і Степан Цуприк, і Роман Шубар, могла б бути незавидною. Зрештою, як у багатьох інших  селах. Але до честі чукв’янців, вони все це максимально зберегли і не розтягнули. Мабуть, з думкою про те, що рано чи пізно хтось сюди прийде господарювати. Так і сталося. Усю матеріальну базу колишнього господарства купив самбірський підприємець Андрій Куйдич.

Коли ми їхали на оглядини, то Юрій Лешкович, який нас супроводжував,  для початку сказав, що почав Андрій Омелянович з того, що до будівель прочистив від самосіву дорогу  і трохи її підлатав. Зрештою, так і має бути, бо добрий господар розпочинається з доріг. Увесь той ліс, який вирізали з дороги, стягнули на територію підприємства, дроблять його і готують таке собі паливо на зиму. Дуже розумно... Потім уже сам пан Андрій, коли оглядали старі приміщення, розповідав, що і до чого.  Виявляється, не тільки будівлі збереглися, а й техніка. Навіть УАЗ голови колгоспу ще на ходу. Дві великі ферми підуть під реконструкцію. Надбудують другий поверх і відкриють промислові цехи. Загалом, там є  30 тисяч квадратних метрів площі  і кожен квадрат, вважає Андрій Куйдич, має давати прибуток. Інші ферми відновлять за призначенням - там будуть утримувати худобу. Одне слово, планів багато, але, як нас переконували, пан Андрій настирливий у роботі і коли за щось береться, неодмінно доводить до пуття. Промислові цехи, а нині це стіни колишньої ферми, мають запрацювати ще до нового року. Бо виробничу базу треба розширювати.

Далі, за моїм задумом, має йти коротка розповідь про сім’ю Куйдичів. Отже, батько пана Андрія Омелян Юрійович - знаний на Самбірщині чоловік бодай тим, що ще наприкінці вісімдесятих утворив своє приватне підприємство "Автоматик". Знаєте, треба  було мати мужність і любити ризик,  аби кидати у ті часи на-дійне робоче місце і йти на власні хліба. Хто відважився тоді, той, пройшовши крізь терни, досяг успіху у житті. Акурат у той час зростав і Андрій, бо вчився у батька, як треба працювати. Ця життєва школа, судячи з усього, просто так не минула.  Одного разу, розповідає Андрій, батькові та синові стало тісно на одному підприємстві. Точніше, не стільки тісно, скільки кожен мав право на власну точку зору. Ось Омелян Юрійович і сказав Андрієві: "Знаєш, як  ліпше має бути, створюй свою фірму". Андрій і створив. Нині Омелян Юрійович, хоч і своєї справи не покинув, але і синові допомагає. Бодай порадою.

І у цьому місці, за ще одним задумом  автора, треба було б ставити крапку, однак пан Андрій запропонував оглянути його виробництво котлів, баків, бойлерів і всього такого іншого для опалення. Тоді ми переїхали з чук-вівської господарки до Млина. Чуквівський млин знають усі - принаймні, я так думаю. Там колись десятиліттями працював мій вуйко Юрій Масник. На жаль, після смерті мого родича, млин ще трохи покрутився і теж "умер". Новий господар цієї території Андрій Куйдич ще не знає, що робити з дуже давнім млином, але розбирати його не поспішає…

Опинився там Андрій Омелянович тільки тому, що десь хотів подалі від цивізації придбати будинок. Коли придбав біля млина, то поруч і став розвивати виробничу базу. Дорозвивався до того, що далі уже нікуди. Тому і придбав матеріальну базу колишньої селянської спілки у Чукві... Коли я зайшов у цех, очам не повірив. З ностальгією згадував, що колись такі світлі цехи і устаткування уже були на самбірських заводах. Ми, щоправда, не цікавилися, чи вони ще живі? Шкода, якщо пропали. А Андрій Куйдич розпочинав виробництво з нуля і явно обійшов за темпами виробництва тих колишніх. Звернув увагу і на те, що працюють у цехах молоді хлопці і, знаєте, не пияки. Причому, усі, як правило, місцеві. Тут мені і розвіявся міф, що його деякі директори промисловості нав'язують, мовляв, ніде взяти толкових робітників. Але ж Куйдич десь їх узяв! Причому, пишається кожним зокрема, бо, каже, що вміють працювати і можуть удосконалити ті нові верстати, які придбали. Такі собі Кулібіни… Зрештою, сам Андрій Омелянович постійно зі своїми працівниками і не для того, щоб контролювати, а щоб разом з ними працювати. Робітники так і кажуть: він є скрізь.

Треба зізнатися, що відвідини журналістами директорів таких багатих підприємств закінчуються здебільшого гостиною - ну, традиція така. У даному випадку, Андрій Куйдич запропонував лише каву. І в цьому місці має рацію. З одного боку, нічим газетяреві не зобов'язаний, з другого - шкода робочого часу на дурню витрачати. І нарешті, разом з нами постійно був син пана Андрія Владислав і влаштовувати при ньому застілля теж не пасує... Мені здалося, що колись Андрій Омелянович вчився у свого батька, тепер вчить свого сина - така собі тяглість багатих поколінь. І справді, родинний бізнес - найнадійніший.

І щоб завершити розповідь, я, не будучи багатим, пробував з’ясовувати: навіщо молодому чоловікові, який, судячи з усього, має добрі гроші, постійний клопіт з виробництвом. Це, знаєте, не комерція - купив-продав, це постійний головний біль. Мені пояснили, що Андрій з числа тих підприємців, які не живуть грішми чи радістю від них. Йому набагато цікавіше працювати, удосконалюватися, створювати робочі місця, платити вчасно  непогану зарплату та ставити мету і її досягати. А власні статки - це в житті не основне...  І що тут скажеш, у заможних - свої дивацтва.

 

Роман ІВАНЧУК.

 

Що роблять наші нардепи у парламенті?
«Опора» дала відповідь на це питання, а помічники обранців її прокоментували. А ви самі судіть...

Громадянська мережа "Опора" проаналізувала діяльність депутатів-мажоритарників Львівщини у Верховній Раді. Цитуючи дослідження, редакція переслідує одну мету: розповісти, що у парламенті роблять наші обранці Ярослав Дубневич та Андрій Лопушанський. Нічого особистого - лише офіційні дані "Опори", опубліковані на сайті "Захід-нет".

“Ярослав Дубневич долучився до розробки 19 законодавчих ініціатив, 3 з яких подав самостійно. Депутат подав 33 запити, більшість з яких стосувались проблем його округу. 7 разів Дубневич виступав на засіданнях ВР з трибуни та двічі пропустив засідання без вагомої причини. Депутат намагається виконувати двосторонні угоди, укладені між ним та громадою 120 округу. Однак в більшості випадків своїх передвиборчих обіцянок депутат не дотримується”. “Опора”.

Коментар для “ВЗ”

Помічник-консультант народного депутата України Ярослава Дубневича Віталій Кімак: "Основні передвиборчі обіцянки пана Дубневича викладені в угодах з кожною з 37 територіальних громад Самбірщини. Щоквартально у громадській приймальні  моніторять виконання обіцянок, яких загалом є 337 пунктів. Мова йде про енергозберігаючі заходи в школах, ремонти Народних домів, бібліотек, ремонт комунальних доріг, допомога спортивним командам, церковним громадам та багато іншого. Станом на сьогодні, за 2 роки народний депутат уже виконав 272 пункти. Це легко перевірити, адже копії цих угод роздали у всі оселі. Крім того, були загальні обіцянки для Самбірщини та Мостиського і Городоцького районів, які так само виконуються. Лише один факт. За останні 25 років Самбірщина отримала вперше за сприяння народного депутата найбільшу кількість субвенцій на соціально-економічний розвиток. Тому мене здивував висновок "Опори" про те, що "у більшості випадків своїх передвиборчих обіцянок депутат не дотримується". Громадські приймальні народного депутата відкриті для всіх, у тому числі і для "Опори". Будь-яку інформацію  можна отримати та й сам Ярослав Васильович щоквартально звітує перед виборцями".

“Серед усіх львівських мажоритарників найбільше засідань прогуляв Андрій Лопушанський - 26 з 69, причому 15 з невідомих причин. Також він ініціював до розгляду у парламенті найменше проектів - 6, в тому числі 1 проект щодо порядку притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності за корупцію. Лише цей законопроект Лопушанського набув чинності. Поки що депутат не написав жодного проекту закону чи постанови, який би відповідав його передвиборчим обіцянкам”. “Опора”.

Коментар для “ВЗ”

Помічник-консультант народного депутата України Андрія Лопушанського Ігор
Несторак
:
"Що стосується відвідувань засідань парламенту, то виборці знають, що, окрім роботи у Верховній Раді, він є членом делегації України в Парламентській Асамблеї Ради Європи. Тому часто там буває у відрядженнях і це видно зі звітів і повідомлень цього органу.  Його опоненти інколи кажуть, що ми не вибирали Лопушанського у ПАРЄ, а у Верховну Раду. Відповім:  дивуюся такому вузько політичному мисленню… Ми були свідками того, як розглядали в ПАРЄ питання стосунків України та Росії і як наша делегація відстоювала інтереси держави. То скажіть, хто ці інтереси має відстоювати у ПАРЄ, якщо не наші народні депутати? Принагідно нагадаю, що під час розгляду одного з важливих питань - чи знімати міжнародні санкції з Росії, з ініціативи депутата,  була присутня і делегація молоді Заходу і Сходу. Їхня присутність мала позитивний вплив.

Щодо написання проектів законів, то сьогодні їх у народного депутата більше двох десятків, але зараз вони не на часі. Основна проблема нині - врегулювання цін на енергетичному ринку і війна на сході. А у конкретній щоденній роботі намагається допомагати виборцям, які приходять на усні прийоми. Це проблеми з комунальними послугами, пенсійні питання, надання матеріальних допомог та юридичні консультації, приділяє увагу різним проектам щодо розвитку територій. Зокрема, невдовзі в Самборі буде встановлений апарат з виготовлення біометричних паспортів. І ще - з початку року пройшли реабілітацію в санаторії "Женева" близько 300 військовослужбовців АТО та їхні сім’ї. Загалом хотів би сказати і до відома "Опори", що з початку року нардеп подав на розгляд 250 звернень з приводу проблем виборців".

 

Роман ІВАНЧУК.