Він приходив до музею, як на сповідь

Він приходив до музею, як на сповідь

Хоча в історико-етнографічному музеї «Бойківщина» у Самборі працюю лише півтора року, цікавих особистостей зустрів немало. Та найцікавішим з-поміж них був Михайло Філь, який у надважких сорокових роках для побратимів з криївки був “Перуном”. Саме таке псевдо обрав для себе нескорений син бойківських Карпат, уродженець невеличкого села Плоске на Старосамбірщині.

КОЛИ побачив пана Михайла вперше, не відразу повірив, що йому вже дев’яносто один рік. Рухливий і в доброму гуморі, він справив на мене враження людини щонайменше на десять років молодшої. Так ми й познайомились у нашому музеї... А потім був ще добрий десяток зустрічей, теплих розмов та цікавих історій із його життя. Він приходив до нас, як на сповідь. І його псевдо було зовсім невипадковим, адже Перун - це той, хто наносить нищівного удару за несправедливість, той, хто жорстоко карає за кривду, той, хто завжди стриманий і водночас розсудливий та рішучий. Саме таким був пан Михайло. І напевне, через це ми з великим нетерпінням чекали кожного його візиту, запрошували на усі музейні заходи. Щирий на добре слово і безцінну дружню пораду, він завжди створював довкола себе й довкола нас особливу атмосферу, яку так доречно доповнювала його ледь помітна і тиха, як старечі літа, посмішка.

Майже ніколи не приходив до нас з порожніми руками, зазвичай приносив солодкий гостинець - мед власного виробництва (до останніх днів розводив бджіл) або плитку шоколаду. І, напевне, той мед чи шоколад були для того, щоб хоч трохи розбавити нам ту гірку правду власного життя, про яку розповідав кожного разу. А розповідав чимало: про дитячі й студентські роки, про повстанську славу, про арешт, етап у Воркуту і нестерпне буття за колючим дротом, про життя у найжорстокішій тоталітарній імперії світу. А ми обступали довкола і слухали, потай хвилюючись, щоб не пропустити жодного слова.

Зараз пам’ять повертає усі ті миті, які тепер стали вічністю. Пригадую, як ми вперше саме від пана Михайла почули правдиву «Історію повстанської фотоплівки». Власне після цього виставку закрили. Закрили, бо знали правду і знали її з перших уст, з уст, якими промовляла історія.

Пригадую святкування 75-річчя створення УПА. Тоді в музеї на заході хвилиною мовчання вшановували пам’ять бойових побратимів пана Михайла. Вшановував їх пам’ять і він: стояв струнко, тримаючи у правиці свою мазепинку, скорботно опустивши погляд. А погляд той був глибокий і задумливий... “Перун” пам’ятав своїх побратимів живими, вірними військовій присязі та Неньці Україні.

Тепер він разом із ними - стоїть на Небесній обороні України, навіки нескорений і вірний. Саме таким його пам’ятатимуть працівники історико-етнографічного музею «Бойківщина», бо він назавжди залишився у їхніх серцях... Минає 40 днів, як нема його з нами…

Василь ЧУБИК. Працівник музею «Бойківщина».

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити