«О, а в пивбарі вже меблі продають!»

«О, а в пивбарі вже меблі продають!»

Здивувався мій приятель, коли на давньому пивбарі «біля міліції» побачив нову вивіску, і ми поринули не стільки у свої спогади, скільки у далекі сімдесяті роки, коли ще пацанами туди бігали… В Самборі, треба сказати, багато чого змінилося, точніше, час змінив нас, але нині про бар…

Там завжди було тісно від напливу шанувальників пінистого. Причому, бар славився тим, що туди ходили звичайні роботяги, а їхнє начальство у місті мало інші заклади - більш елітного рівня, наприклад, «Кава» на вулиці Леніна («У Гондзи») - тепер Січових Стрільців, та «Кава» на площі Леніна (тепер площа Ринок) і цей той будинок, який валиться вже купу років. І сам не розвалиться, і ніхто його не ремонтує… Пивбар «Біля міліції» завжди пахнув дешевим цигарковим димом, в’яленою рибою чи таранькою, сечею і відзначався галасом, як у вулику. Та ні, вулик виглядав пристойніше. Купували не одне пиво, а відразу по кілька бокалів - або, як їх ще називали, «капелюхів». Це посудина з твердого скла і з таким же великим вушком. Шанований покупець міг відмовитися від товару, якщо вушко хтось раніше відбив. Чому брали по кілька відразу? Бо засиджувалися, точніше, застоювалися там надовго. Є і практичний бік справи. Хтось із знайомих міг підійти і, щоб не чекати у черзі, просто долучався до уже налитого. Черги там інколи стояли аж по східцях - і на вулицю. Стояли, бо процес купівлі-продажу тривав довго. Особливо, коли відкривали нову бочку, то пиво пінилося, а за піну обиватель платити не мав бажання. Треба очікувати хвилин п’ять, поки піна впаде. Підприємливі господині закладу, аби пришвидшити процес, чайною ложечкою піну збирали на тарілочку і знову доливали. У ті часи покупці пильнували, аби їм у бокал не влили води. Це вважалося верхом негативного ставлення до постійного клієнта. Можна було принести пляшчину оковитої і, якщо не дочікувалися чарок, то спочатку випорожнювали кілька перших бокалів і у них наливали горілку. У тому барі за довгими та порожніми п’яними бесідами вирішували, здається, сотні питань, але нам не доводилося чути, аби були якісь бійки. Видно, пиво було миролюбним. До речі, на той час культивувалося пиво зі Львова, Добромиля, Нового Роздолу. І воно, до речі, довго не стояло, прокисало навіть у бочках, тому у пивбарах завжди цінувався свіжий завіз. Постійним відвідувачам кисляк, який ніжно називали «сцяками», не пропонували, шануючи марку закладу. Це не те пиво, яке є зараз, яке може простояти у якійсь продуктовій крамничці купу місяців і виглядати - наче щойно з конвейєра. От не пригадую точно, чи був у будівлі на той час туалет, але знаю точно: замість нього на вулиці були старі тополі, за якими підпилі чоловіки, ховаючись, справляли пивну нужду. Поняття не маю, чому дерева досі не всохлися…

Мушу признатися, я не шанувальник пива, бо воно для мене завше було гірким і смерділо господарським милом, але останнім часом заходив туди виключно з однією шанованою нині людиною і багачем. Пан Володимир так само не конче любить пиво, але ми куштували там смачну копчену рибку (здається, з Рудок), їли мисливські ковбаски і оселець - такий, як був за комуністів. При цьому «олігарх» неодмінно коментував, що знає цей бар ще з часів свого дитинства, коли батько начебто брав сина на прогулянку, а насправді йшов до пивбару. Володі брали томатний сік, у який всипали ледь не чайну ложечку солі, і він пив його на нижньому ярусі. Крісел там не було, все відбувалося на стоячи, а під верхньою лядою стола була нижня. От на нижній діти сочком і розважалися, тірбаючи татусів за поли блюзки, коли, мовляв, виберемося звідти. Так ось, пан Володимир завжди згадував свої обіцянки самому ж собі: коли виросту, ніколи сюди не прийду. Але ми заходили. Може за спогадами дитинства?

Часи змінилися і нинішнє покоління уже присіло на розмаїті тоніки, тому галасливе дозвілля за «капелюхом» розливного пива не приваблює... Ми собі подумали, що ще не одне у нас зміниться, щось нове відкриється, аби потім зачинитися, давши місце ще новішому…

Роман ПОГОНИЧ.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити