У Руслана та Руслани - своє щастя, і багатьом цього не зрозуміти

У Руслана та Руслани - своє щастя, і багатьом цього не зрозуміти

Мабуть, у якусь недобру годину разом з начальником управління агропромислового комплексу Самбірщини Миколою Анничем ми приїхали на обійстя фермерів Руслана та Руслани Роскасів у Ралівці. Подружжя перебувало у сварці...

Ми ж«для годиться» спробували з’ясувати, що сталося і чи не буде заважати візит поважних осіб їхній сімейній сварці? Виявляється, непорозуміння виникли на ґрунті якихось технологічних виробничих процесів. Боже, яке то щастя, що наші сім’ї нарешті почали сваритися не через пиятики, розгульність, лінивство, а через процеси виробництва молока. І як тільки ми затіяли розмову про їхнє фермерство, образи зовсім забулися... Ми трішки знайомі з Росквасами, і таке враження, що Руслана - «бойова одиниця», яка усім заправляє, керує, а Руслан - такий собі великий, добрий і слухняний. Насправді ж побачили, що жінка, навіть якщо вона і фермер, все одно залишається слабкою та щирою...

Руслана приїхала у Ралівку з села Явора Турківського району. У тата з мамою були три доньки, які змалечку зналися на важкій праці. Таких людей уже ніякою іншою роботою не налякаєш, але вирішили перебратися поближче до цивілізації, обравши наш район. Хоча і тут, як з’ясувалося, без праці нема нічого. Руслана закінчила Вишнянський технікум, вивчилася на ветлікаря, але начальницею не стала - спочатку працювали «на пана», вирощуючи в Ралівці свині, але та справа набридла. Все просто - день роботи на свинарнику гарантує, що потім за цілий вечір не відмиєшся від паскудного запаху. Взялися за щось простіше - велику рогату худобу. А коли уряд Канади почав допомагати нашим молочним скотарям виробляти добре молоко, сім’я Росквасів підписалася під тему. Мають 15 добрих корів, від яких в середньому надоюють до 5 тисяч кілограмів молока у рік. Це багато. Для порівняння, якщо колись, за колгоспів, надоювали трішки більше 3 тисяч кілограмів, то доярку уже знимкували на першу сторінку «Червоного прапора». Певна річ, і нинішній результат праці Росквасів - це не межа, але це уже добрий результат. У всякому випадку, головний аграрник району Микола Аннич назвав нам цю сімейну ферму однією з найпрогресивніших у районі. Хтось взагалі пустив чутку, мовляв, з канадійцями дуже добре працювати, бо вони допомагають, пильнують, радять... Справді, опікуються, але опіка дає свої плоди - халтура не проходить. Зрештою, Роскваси самі не звикли до халатності, бо якщо беруться за справу, то все має бути досконало. Стільки худоби, та ще й домашні поросятка, кури, техніка, півсотні гектарів землі вимагають дуже багато праці, мозолів, нервів, старань, але не робити нічого подружжя уже не може. Пані Руслана каже, що то взимку її Руслан більше при хаті, а влітку - як виїде рано-вранці на сіно, так пізно вночі повертається. Тому все домашнє - на її руки. А знаєте, від чого фермери найбільше радіють? Ні, не від норкових шубок, нових лімузинів чи закордонних курортів, а від того, що мають збут своєї продукції - молока. Ви, кажуть, не уявляєте, як то добре, що приїжджають і самі забирають молоко, нехай навіть удвічі менше платять, ніж на ринку за літр, але це все одно гроші... А мені пригадалася розмова з Миколою Анничем, коли їхали в Ралівку. Є в районі два підприємці, які вирощують яблука. Навесні тішилися гарним цвітом, восени - плодами, а потім з’ясувалося, що у врожайний рік нікому яблука не потрібні. В одного вони уже починають гнити, інший облаштував цех зі сушки фруктів, але знову ж таки - куди сушку дівати? Справді, радість не в тому, щоб щось виростити чи виробити, а продати...

Не втримався я від свого підступного питання: навіщо ще відносно молодим людям, які, проте, уже бабуся і дідусь, та гірка праця, чи не стали вони рабами на своїх гектарах ґрунту, біля своєї техніки та добрих корів? Руслан і Руслана розповіли про свої радощі - мають що їсти, мають чим комунальні послуги оплатити, кредити віддати, до одягу невибагливі, а чого ще в житті треба? Ну, не сидіти ж в хаті і нарікати на усіх поспіль, бо все довкруж погано... І я зробив висновок: це люди, які отримують задоволення від того, що живуть трішки краще, ніж інші селяни, мають свої статки, які їх влаштовують, і ні у чию чужу ложку не заглядають. А може це і є те щастя і та досконалість, які кожен сам собі має придумати і досягти. Ще я доскіпувався: чи заздрять ралівчани заможним сусідам? Люди, певна річ, різні, але, зробила висновок пані Руслана, коли пік робіт, не дуже хтось поспішає на поміч, навіть якщо за неї платять. Люди не хочуть працювати, дійшли висновку фермери і, здається, мають рацію. Бо в нинішніх селах чи не єдиним джерелом статків залишаються пенсії старих, поміч на діти від держави і виїзди... за кордон.

Коли ми уже прощалися, з Чукви, де живе за зятя, приїхав син Роман з дружиною та донечкою. Нам здалося, що то не просто рідні прибули, а наймиліше щастя для дідуся та бабусі. Ми лише їх сфоткали на згадку про наш візит на сімейну ферму, і залишили сім’ю у їхніх маленьких радощах... І якби ми у ту хвилю запитали Руслана і Руслану, за що вони посварилися напередодні нашого візиту, вони б уже не пригадали...

Роман ІВАНЧУК.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити