Як травматолог Курило з Рудок знайшов себе у Мюнхені,

Як травматолог Курило з Рудок знайшов себе у Мюнхені,

пройшовши усі мислимі й немислимі проблеми, і став героєм фільму про успішних українців за кордоном

Ігорю Йосиповичу Курилу з Рудок життя, здається, намалювало добру долю на багато літ вперед. Успішно закінчив тамтешню школу, вивчився в медінституті і отримав місце праці у престижній Самбірській ЦРЛ як травматолог. Чого ще треба - працюй, заробляй і тішся. На початках праці поруч зі знаним травматологом Петром Миколайовичем Чаплинським було затишно...

АЛЕто був сам початок дев’яностих і пан Ігор досі з жалем згадує свою практику у лікарні, жартома називаючи голки “тупими”, а гіпси такими, що тіла не трималися... І акурат у той час подзвонив до нього приятель, який спочатку виїхав у Чехію, а потім правдами-неправдами перебрався до Німеччини і похвалився нашому травматологу, що ніде не працює, але має модні кросівки “Адідас”, дорогі джинси і інші блага... Подумав герой нашої оповідки, що і він не проти так жити, і подався у незвідані світи. Це був початок цієї історії...

А в кінці, тобто тепер, пан Ігор став героєм кіносюжету. Є в Україні цікавий телевізійний проект. Журналісти їздять по усіх куточках держави і шукають людей, які стали успішними. Тобто, були ніким, а стали всім, як казав класик. Одного разу хтось із кінематографістів зізнався, що у Мюнхені є доктор Курило з України, у якого сам лікувався і який у чужій країні досяг професійних висот. Тому вирішили зняти сюжет про нашого земляка, бо, знаєте, одна справа, коли ти серед своїх стаєш успішним - тато-мама допоможуть, друзі підтримають, а інша - коли ти на чужині і плювати усі хотіли на твої наміри...

Мюнхенський приятель виробив таке-сяке запрошення і пан Ігор взяв 180 доларів, дві пляшки горілки ще якийсь модний товар, який можна було у Польщі спихнути за добрі гроші, і поїхав аж під німецький кордон. Там було визначене містечко, з якого часто мігранти перебігали через кордон. Біля вокзалу був ринок і пан Ігор вирішив трохи відпочити, купив собі два бокали пива, розраховував на те, що мусить когось надибати, хто б сказав, у якому боці Німеччина. За сусіднім столиком сиділи три чоловіки. Зовні виглядали чи то як бандити, чи то як авторитети. Підсів до них і для знайомства поставив на стіл дві пляшки своєї оковитої. Ще за твереза домовилися, що вранці наступного дня три амбали, які якраз і «тримали» містечко, допоможуть перебратися. Ранок був дуже важким - пиво і горілка зробили свою справу. Де ніч переночував, сам не знає - головне, що документи і гроші уціліли... Нові приятелі не кинули, чим приємно здивували. План дій був такий: щодня сюди переходять через кордон німці - щось тут собі купують. Треба стулитися разом з ними і перейти кордон. Їх не перевіряють і поміж ними можна легко загубитися. Так, мовляв, усі роблять. Але німці не прийшли, бо на цей день припали дощі. Тоді йому запропонували свіжий план, мовляв, йдемо на річку начебто ловити рибу. А від річки до Німеччини - крок... Сіли на березі і ловлять. У якусь прекрасну мить польські помічники скерували: біжи через річку! Пан Ігор, знаючи, що скрізь стоять охоронні вежі з прикордонниками, перелякано спитав: чи його не застрілять? Ні, кажуть, тут стріляли востаннє місяць тому. Як перебіг, переплив, перелетів ту річку, нині уже не пам’ятає, бо страх скував усе тіло. Опинився у лісі, а куди далі? Треба було чекати вечора, бо увесь мокрий, білі портки у болоті, та й в одному місці тріснули. Ще й злива зверху допікає. Пересидів ніч, а під ранок вирушив у дорогу і чи то втішився, чи то перелякався, але нарешті почув німецьку мову. Добрався до першого ліпшого містечка, знайшов вокзал і хотів за всесильні долари купити квиток до Мюнхена. До омріяної зупинки потяг з прикордоння не йшов. Треба було з пересадками. Але що робити з доларами, які в Німеччині на відміну від України, були нічим. Пішов шукати те, що називається кантором. Таксист обіцяв підвезти і, помітивши, що чоловік ні у чому не орієнтується, повозив по місту і повернувся за 100 метрів від вокзалу, де і був обмінник. За машину дав 10 доларів. Негідник цей таксист, але що йому зробиш - він же німець. Але і правда на світі, хоч і дещо сумнівна, але є. В обміннику дві чарівні пані про щось собі лялякали. Взяли долари - а там номінал чи не по 1 долару, і помилково дали пану Ігорю по суті у десять разів більше марок, ніж мало бути. Якби так сталося в Україні, то лікар-травматолог пан Курило повернув би, а тут... До вечора добрався до Мюнхена і ніч треба було десь перекантувати, знайшов якусь будівлю і лавочку біля неї. З одного боку спить бомж, а з другого він. Вранці, коли розвиднілося, Ігор Йосипович прочитав, що це відділення поліції. Акурат вийшли два поліцаї. Наш герой виглядав дещо краще, ніж німецький бомж, і стражі порядку причепилися не до нього. Пан Ігор поза їхні плечі розкланявся. З трудом знайшов адресу, з якої начебто мюнхенський приятель відправляв йому запрошення в Україну. Там мешкала стара бабулька, яка нічого не знала, але яка дозволяла експлуатувати свою домашню адресу. А приятель приходить лиш раз у місяць. Трохи відпочивши, зашивши штани, пішов у місто шукати друга у дорогих кросівках. Це з самого початку була абсурдна ідея, бо незнайомий Мюнхен - то вам не рідні Рудки. Три дні лазив вулицями і коли уже геть зневірився і намилився в Україну, не повірив своїм очам: йому назустріч іде Він...

Далі розпочалися пошуки хоч якоїсь роботи - житло знайшлося. З розповіді ми уявили собі таке: величезний зал, а «кімнати» розділені простирадлами, але і за це, Німеччино, спасибі. А з пошуком роботи було складніше, бо розповідати у тамтешніх лікарнях, що ти самбірський травматолог, який пройшов школу самого Петра Чаплинського, абсурдно. Але якось натрапив на оголошення: хтось там потрібен в лікарню... З ним провели ввічливу співбесіду, показали усі коридори і палати, завели у кімнатку, яка буде робочим кабінетом, і телефон. У завдання входило: підняти слухавку і німецькою мовою сказати таке: «Підготуйте гера Мюллера до процедур». Як це добре, подумав собі, вивчив одну фразу і сидиш. Ще й гроші за це платять... Та ба, через хвилин п’ятнадцять за ним примчали і перепитали, чому не йде за Мюллером? Виявляється, він мав попередити, а потім того німця на каталках чи колясках возити по всій лікарні.

А вже пізніше розпочалося зростання по медичній лінії і Ігор Йосипович зумів підтвердити свою кваліфікацію. Але щоб його визнали, він мусив по кілька років працювати у різних відділах, які давали йому відповідні рекомендації. А іспит відбувався у дивовижний спосіб. Біля нього сіли німецькі професори медицини і влаштували перехресний допит: майже дві години запитань-відповідей і схвальний відгук. Німеччина визнала його професійним медиком. Професори похвалили пана Ігоря, а він зітхнув і сказав: коли я приїхав  до вас, то знав на вашій мові лише «добрий день», «допобачення» та «Хайль Гітлер»... Сьогодні Ігор Йосипович Курило - лікар приватного медично-ортопедичного центру. І має неабиякий авторитет... У таких випадках прийнято випитувати: а як вам німецька медицина у порівнянні з нашою, але промовчали з розумним виглядом, щоб не псувати собі настрій. Єдине, що розповів, то має такий страховий поліс, що якщо він тут, наприклад, захворіє і потрапить у Самбірську ЦРЛ, то наших лікарів будуть консультувати виключно німецькі медики. Якщо німцям не сподобається наше лікування, вони оплатять переліт літаком. Тобто, це піклування держави про своїх громадян.

Чомусь ми вирішили надрукувати цю розповідь, аби показати, як наші люди можуть ризикувати, долаючи кордони, і давати собі раду - якби важко це не було. Дивно тільки, що на рідній землі більшість з нас так і не можуть собі раду дати.

Що цікаво, німецький доктор Курило підтримує тісні стосунки з головним лікарем нашого хоспісу у Сідому Тарасом Струком. Мають певні наміри щодо співпраці і надії на те, що у цей заклад Ігор Йосипович землякам щось передасть...

Роман ІВАНЧУК.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити