«Коли сильно бомблять, вчителі з учнями лягають у класі на підлогу і моляться»

«Коли сильно бомблять, вчителі з учнями лягають у класі на підлогу і моляться»

Самбір цьогоріч не приймав дітей зі сходу України, як це традиційно провадили у часі великих релігійних свят раніше. Священики у церквах виголошували, але ніхто не зголосився. Про цей не надто приємний для нас факт розповів помічник-консультант народного депутата України Андрія Лопушанського Ігор Несторак. Зате, коли у трускавецькій "Женеві" влаштовували прес-конференцію з педагогами, які супроводжували до нас більше сотні луганських дітей, то були лише самбірські журналісти.

Основний організатор акції - нардеп Лопушанський запізнинився на цю зустріч, зрештою, і першим пішов. Але встиг розповісти, що ідея привозити дітвору виникла у нього тоді, коли був на сході, побачив, як терпить від неоголошеної війни малеча. І уже другий рік поспіль влаштовують такі собі поїзди дружби, юних східняків прилаштовують в наші сім’ї Старосамбірського, Сколівського, Турківського районів. Хочуть показати дітям наш Великдень, щирість і добробажане ставлення. Знаєте, за роки війни у нас, галичан, виробився певний стереотип ставлення до східняків, мовляв, не зберегли Україну на своїй території... Такі візити мають "розтопити" і цей холодок. Зрештою, десяток наставників, які приїхали, силкувалися говорити щирою українською мовою, а свої виступи завершували словами "Слава Україні". Ми не потрафимо переповісти вам усього, що почули на прес-конференції, бо розмова насправді була тривалою. Але спробуємо виділити те основне, що особисто нас вразило до глибини душі. Були, звісно ж патріотичні бесіди на кшталт: ми - Україна. Або таке: о, Боже, як то добре, що є така мирна і привітна Галичина. Чи - не вірте тим, які твердять, ніби наші батьки не хочуть відпускати своїх дітей на Бандерівщину... Торік до нас зі сходу приїхало 245 дітей, цього разу на половину менше. З’ясувалося, що у Донецькій області проект не спрацював.

І тепер про найцікавіше. Коли приїхали у Львів, діти, не знаючи, куди поїдуть далі, плакали. Потім у перший день плакали у гірських селах, бо не знали, що тут будуть робити. У останні дні плакали, бо не хотіли додому їхати... Діти - не дорослі дядечки-політики, вони умить знаходять спільну мову. Юні луганчани ходять до церкви на великі свята, але не так, як у нас - щонеділі. Це ми почули відповідь на запитання: чи справді на Донбасі так багато безбожників, бо якби були віруючими, то поводилися б інакше. Але, звісно ж, таких традицій, як у нас, у них нема... Спростували гості і ту хибну думку, начебто їхні батьки бояться своїх дітей до нас відпускати. Не бояться - перевірено роками. До нас уже приїжджають діти тих мам, які колись самі їздили. Наставники-луганчани, ви не повірите, гарно відгукувалися про наші такі звичні слова "Пан" чи "Пані" - вони вважають їх благородними і шанобливими. Раділи від того, що привезли цього разу своїх пластунів - шість дівчаток дуже відрізняються від усіх інших - ви уявляєте, розповідали журна-лістам, вони навіть у поїзді перед, як поїсти, молилися! Приїхали у своїх одностроях і вишиванках. Взагалі, ми собі подумали про те, що одна справа - бути пластуном у нас, а зовсім інша - у них, коли довкола вороги України. А взагалі, старші люди ще мислять комуністичними штампами, а молодь уже зовсім інакша - українська. На сході, виявляється, доволі активно діють центри туризму для дітей. І знаєте, чому? Група ентузіастів возить дітвору по усій Україні, щоб показати їй наші міста і села, продемонструвати їм, що тут живуть українці, які добре ставляться до східняків. Одна пані домовлялася з Андрієм Лопушанським, щоб на літні канікули привезти багато дітей у Львів, Ужгород і Чернівці. Причому, вдень вони на екскурсіях, а вночі поїздами подорожують до наступного міста. Ви собі уявіть, скільки то треба мати терпіння, щоб назбирати чужих дітей, за яких треба нести відповідальність, і вдень водити містами, а вночі у потягу пильнувати. Але вони це роблять... Ми познайомилися з директором школи у багатостраждальній Папасній, звідки так само прибули діти. Марія Устенко привідкрила нам завісу фронтового життя. Зізнається, що вивчила уже графік бомбардувань і має якихось п’ятнадцять хвилин, щоб добігти до своєї школи. Не йти не може, бо вона директор. Але найцікавіше, що і батьки приводять дітей, бо вважають, що війна війною, а життя продовжується. У час коли бомбить, діти разом з учителями лягають в класі на підлогу і моляться. Тоді, каже пані Марія, на усю школу попри вибухи за якийсь кілометр-другий, звучить тільки "Отче наш". Коли надто нестерпно бомблять, то дітей алярмово зводять у бомбосховище. Старші діти розуміють причину, а малюкам придумали забавку - то, мовляв, у такі хованки граємося. І діти ще вірять. Вони тільки не розуміють, чому є війна. Недавно пережили страшну трагедію - батьки привели до школи своє дитя, а коли відійшли від будівлі, то у них поцілили осколки гранати - в одну мить дитина залишилася круглою сиротою... А ще директор розповіла, що свою школу розмалювали у жовто-сині кольори і переконані, що ніякий сепаратист не посміє у неї поцілити, бо це ШКОЛА. Діти і досі не можуть звикнути до війни, вони не розуміють, чому  гинуть люди і за що, але уже добре знають, хто їхній ворог... Коли у нашій школі щодня звучить Гімн, роз-
повідає Марія Устенко, співають усі, неодмінно поклавши руку на серце... Коли слухав все це, то думав і про інше: ми, мешканці мирних територій, починаємо ненавидіти східняків, бо вони пустили ворога на своє обійстя. Насправді ж, і тамтешні мирні українці стали заручниками російської агресії... А діти, приїхавши до нас, не могли звикнути до спокою так само, як не могли змиритися з думкою, що треба повертатися туди, де війна. Тому такі зустрічі, як би хто скептично до них не ставився, як би важко не було команді Андрія Лопушанського, мусять бути і в майбутньому.

 

Роман ІВАНЧУК.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити