«Коли сильно бомблять, вчителі з учнями лягають у класі на підлогу і моляться»

«Коли сильно бомблять, вчителі з учнями лягають у класі на підлогу і моляться»

Самбір цьогоріч не приймав дітей зі сходу України, як це традиційно провадили у часі великих релігійних свят раніше. Священики у церквах виголошували, але ніхто не зголосився. Про цей не надто приємний для нас факт розповів помічник-консультант народного депутата України Андрія Лопушанського Ігор Несторак. Зате, коли у трускавецькій "Женеві" влаштовували прес-конференцію з педагогами, які супроводжували до нас більше сотні луганських дітей, то були лише самбірські журналісти.

Основний організатор акції - нардеп Лопушанський запізнинився на цю зустріч, зрештою, і першим пішов. Але встиг розповісти, що ідея привозити дітвору виникла у нього тоді, коли був на сході, побачив, як терпить від неоголошеної війни малеча. І уже другий рік поспіль влаштовують такі собі поїзди дружби, юних східняків прилаштовують в наші сім’ї Старосамбірського, Сколівського, Турківського районів. Хочуть показати дітям наш Великдень, щирість і добробажане ставлення. Знаєте, за роки війни у нас, галичан, виробився певний стереотип ставлення до східняків, мовляв, не зберегли Україну на своїй території... Такі візити мають "розтопити" і цей холодок. Зрештою, десяток наставників, які приїхали, силкувалися говорити щирою українською мовою, а свої виступи завершували словами "Слава Україні". Ми не потрафимо переповісти вам усього, що почули на прес-конференції, бо розмова насправді була тривалою. Але спробуємо виділити те основне, що особисто нас вразило до глибини душі. Були, звісно ж патріотичні бесіди на кшталт: ми - Україна. Або таке: о, Боже, як то добре, що є така мирна і привітна Галичина. Чи - не вірте тим, які твердять, ніби наші батьки не хочуть відпускати своїх дітей на Бандерівщину... Торік до нас зі сходу приїхало 245 дітей, цього разу на половину менше. З’ясувалося, що у Донецькій області проект не спрацював.

І тепер про найцікавіше. Коли приїхали у Львів, діти, не знаючи, куди поїдуть далі, плакали. Потім у перший день плакали у гірських селах, бо не знали, що тут будуть робити. У останні дні плакали, бо не хотіли додому їхати... Діти - не дорослі дядечки-політики, вони умить знаходять спільну мову. Юні луганчани ходять до церкви на великі свята, але не так, як у нас - щонеділі. Це ми почули відповідь на запитання: чи справді на Донбасі так багато безбожників, бо якби були віруючими, то поводилися б інакше. Але, звісно ж, таких традицій, як у нас, у них нема... Спростували гості і ту хибну думку, начебто їхні батьки бояться своїх дітей до нас відпускати. Не бояться - перевірено роками. До нас уже приїжджають діти тих мам, які колись самі їздили. Наставники-луганчани, ви не повірите, гарно відгукувалися про наші такі звичні слова "Пан" чи "Пані" - вони вважають їх благородними і шанобливими. Раділи від того, що привезли цього разу своїх пластунів - шість дівчаток дуже відрізняються від усіх інших - ви уявляєте, розповідали журна-лістам, вони навіть у поїзді перед, як поїсти, молилися! Приїхали у своїх одностроях і вишиванках. Взагалі, ми собі подумали про те, що одна справа - бути пластуном у нас, а зовсім інша - у них, коли довкола вороги України. А взагалі, старші люди ще мислять комуністичними штампами, а молодь уже зовсім інакша - українська. На сході, виявляється, доволі активно діють центри туризму для дітей. І знаєте, чому? Група ентузіастів возить дітвору по усій Україні, щоб показати їй наші міста і села, продемонструвати їм, що тут живуть українці, які добре ставляться до східняків. Одна пані домовлялася з Андрієм Лопушанським, щоб на літні канікули привезти багато дітей у Львів, Ужгород і Чернівці. Причому, вдень вони на екскурсіях, а вночі поїздами подорожують до наступного міста. Ви собі уявіть, скільки то треба мати терпіння, щоб назбирати чужих дітей, за яких треба нести відповідальність, і вдень водити містами, а вночі у потягу пильнувати. Але вони це роблять... Ми познайомилися з директором школи у багатостраждальній Папасній, звідки так само прибули діти. Марія Устенко привідкрила нам завісу фронтового життя. Зізнається, що вивчила уже графік бомбардувань і має якихось п’ятнадцять хвилин, щоб добігти до своєї школи. Не йти не може, бо вона директор. Але найцікавіше, що і батьки приводять дітей, бо вважають, що війна війною, а життя продовжується. У час коли бомбить, діти разом з учителями лягають в класі на підлогу і моляться. Тоді, каже пані Марія, на усю школу попри вибухи за якийсь кілометр-другий, звучить тільки "Отче наш". Коли надто нестерпно бомблять, то дітей алярмово зводять у бомбосховище. Старші діти розуміють причину, а малюкам придумали забавку - то, мовляв, у такі хованки граємося. І діти ще вірять. Вони тільки не розуміють, чому є війна. Недавно пережили страшну трагедію - батьки привели до школи своє дитя, а коли відійшли від будівлі, то у них поцілили осколки гранати - в одну мить дитина залишилася круглою сиротою... А ще директор розповіла, що свою школу розмалювали у жовто-сині кольори і переконані, що ніякий сепаратист не посміє у неї поцілити, бо це ШКОЛА. Діти і досі не можуть звикнути до війни, вони не розуміють, чому  гинуть люди і за що, але уже добре знають, хто їхній ворог... Коли у нашій школі щодня звучить Гімн, роз-
повідає Марія Устенко, співають усі, неодмінно поклавши руку на серце... Коли слухав все це, то думав і про інше: ми, мешканці мирних територій, починаємо ненавидіти східняків, бо вони пустили ворога на своє обійстя. Насправді ж, і тамтешні мирні українці стали заручниками російської агресії... А діти, приїхавши до нас, не могли звикнути до спокою так само, як не могли змиритися з думкою, що треба повертатися туди, де війна. Тому такі зустрічі, як би хто скептично до них не ставився, як би важко не було команді Андрія Лопушанського, мусять бути і в майбутньому.

 

Роман ІВАНЧУК.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Teen Whore Undressing Webcam Peril For The Golden Wonder Cute Busty Ebony Squirts And Twerks Mean Mistress Sph Comparison Gym Teacher Fucks Student Storking My Big Black Dick