100 років Катерини Карась

SambirWZ
103

100 років Катерини Карась

Сім’ю довгожителів краю поповнила Катерина Карась зі Стрілкович:  26 січня їй виповниться сто років. Шана до таких людей – традиція у народі, вона викликає гордість серед односельців, з іншого боку, такі люди – живі світки далекої історії, цікавих, повчальних подій, що ними сповнена життєва дорога. Не винятком у тому сенсі є моя цьоця Катерина – рідна сестра моєї мами. Її доля-недоля віддзеркалює перипетії драматичної історії української людности, її західної гілки на цьому тривалому відрізкові часу.  

НАРОДИЛАСЯ Кася, як ласкаво називали її в дитинстві, в селі Тиряві Сільній, що на правобіччі Сяну, неподалік Сянока (Польща). «Золотого вересня» 1939 року прийшли червоні «освободітєлі», визначили німецько-совєтський кордон, що проліг по Сяну, в селі встановили прикордонну заставу. Знайомство з ними відбулося нетрадиційно: у дідуся Михайла забрали молодого коня,  Касю викликали на заставу, бо вона щось емоційно розповідала колежанкам на пасовищі, розмахуючи руками, а пильні прикордонники вгледіли в цьому якісь сигнали німцям по той бік Сяну.

Не забарилися в червні 1941 року німці, зажадали робочої сили  («остарбайтерів»). Дідусь Михайло мав молодшого сина Йосифа (1924 р.), пожалів, щоб не пропав,  і віддав Касю. Бачите, перед яким складним вибором життя ставило українців…

Привезли її та інших на військовий завод в м. Фрейбург, що в Німеччині, поселили в табір з нарами і присвоїли порядковий номер. Так, ніби то не про людину йде мова… Харчували мінімально, щоб виживати, ходила після роботи прибирати, чистити картоплю в харчовий заклад, швидко освоїла на побутовому рівні німецьку мову, що полегшувало спілкування в жорстокому німецькому порядку. Могла загинути від кулі охоронця установи, бо з-за огорожі викотилося яблуко на дорогу й вона його підняла.

Будучи товариською з добрим слухом і голосом, Катерина втішала співом співтабірниць інших народів, особливо вони сподобали собі пісню «Вечірній дзвін…», навіть німці мурликали її мелодію. Добре пам’ятає, як прийшли на територію табору совєтські військовики, усе жіноцтво перелякалося в очікуванні найгіршого. Тендітна Катерина вийшла наперед і голосно не без долі іронії привіталася з військовим чином: «Здраствуй, товаріщ!», чим дуже подивувала й навіть утішила його…

З двома галичанками Катерина подались додому. Хто здатний на фантазії, може поміркувати, як вони йшли-їхали небезпечними територіями, оминаючи підозрілих.    Добралася, коли вже прийшли другі «освободітєлі», забрали на фронт брата Йосифа, який загинув 20 квітня 1945 року поблизу ріки Одра, про що ми довідалися років через 30.

У краї лютувало польсько-українське протистояння, проводилась депортація українців з прабатьківських земель в совєтську Україну. Ми, дідусь з бабусею й Катериною, мої батьки зі мною та двома сестричками, з понад сотнею сімей села виїхали в червні 1946 року останніми. На Тернопільщині осіли в селі Теофіпілці Козівського району, тіснилися з дідусем в одній хаті з двох кімнат 12 років, вживалися в соціалістичний режим, колгоспну господарку, до якої забирали усіх, хто міг працювати.  До нас прийшов кагебіст Ковальов й запитав: «гдє конь?» Цьоця Кася відповіла майже жартома: «Нема». Пішли в хлів, а кінь тут. Б’є здоровило її в голову, падає вона, мов підкошена, кров пішла з вуха. Нормальний слух так і не повернувся відтоді.

Робота в колгоспі на цукрових буряках, інших ділянках, нормативні трудодні, за які не завжди щось припадало. Рятували город, корова… Хвороблива бабуся, яка марила «повернутися додому», теж виснажливо працювала,  спочила 1956 року.  Через рік дідусь перебрався у Стрілковичі, де мешкала донька Павлінка з сім’єю, депортована від Сянока, купив дерев’яну хатину. На жаль, підхопивши інфекцію, через рік помер. Наразі одинока Катерина, змінивши адресу, не позбулась колгоспної ниві, побралась з «остарбайтером» Петром, народила доньку на 41-му році… З нею, Марусею та зятем Дмитром – здібним і працьовитим, почувається добре, втішається двома внучками, якими переймалася, маючи 80 (!) років, коли молоді поїхали на заробітки.. Внучки виявилися відповідальними, не завдали жодних прикрощів бабусі, закінчили медичний інститут у Львові, вийшли заміж,  принесли їй правнуків. Усі домашньо-господарські клопоти лежали на її плечах, Петро здебільшого слабував, у 2003 році помер.

Їй вдалось відвідати батьківську землю одного разу. Село згоріло, вціліли  школа й церква 1837 року, в котрій її хрестили, була  на могилі дідуся Карася Іоана (1841-1903),  на якій зберігся добре хрест.

А знаєте, у чому філософія життя цьоці Касі? Це – рух: фізичний та розумовий. Реальність рядової людини змушувала виживати. Ще донедавна вона засаджувала город, коли діти були відсутні, тепер без її участі теж не обходиться ця робота, розколює волоські горіхи, місить тісто на хліб, чистить картоплю, робить вареники, ходить по кімнатах збудованого будинку, коли надворі негода, бо будь-який застій, лежання на канапі ведуть до нерухомості. Розумовий неспокій тримається на ясній пам’яті, чіткій національно-політичній позиції. Якщо Львівщина вважаться найбільш патріотичною і завжди правильно голосує, то, повірте, в цьому заслуга і довгожительки зі Стрілкович. Телеканали, підтриманий кришталиками зір та свідомість не дозволяють спантеличити 100-літню бабуню з путі істинного і ніякі режисери – чи то червоні, чи то зелені не зіб’ють її спантелику. Життєвий досвід під окупаційними режимами – запорука  цьому.

Сказане стосується й вірності греко-католицькій церкві, успадкованій  ще з дитячих років. Колишні Стрілковичі були польським селом, лише 10 українців значилося з  1510 його жителів перед війною. Після виїзду абсолютної їх більшості, село заповнили депортовані з різних сторін Закерзоння. Падіння безбожного режиму дозволило мирянам повернутися до церкви, спорудити православний храм.

Частина вірних, що не поділила православної орієнтації, збудувала свою греко-католицьку світлицю, вважаючи, що ця церква, її ієрархи на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким, відіграли виняткову роль у національному відродженні.  Серед їх активістів була  Катерина Карась з донькою й зятем. Ще донедавна вона регулярно відвідувала Богослужіння, а тепер щодня від 7 до 8 години ранку молиться, користуючись планшетами, на яких виведено сім головних молитов.

З цими ясними й праведними помислами цьоця Кася вступає у друге століття, знає своє давнє родове дерево, останки якого розкинуті по світах. Вона – з початковою освітою, міркує національними категоріями. Вона щира, безпретензійна, незаздрісна  Людина, яка знає, де перебуває, усвідомлює своє місце в житті та непохитна у переконаннях. Таке собі уособлення України…

Володимир БАДЯК. Професор, доктор філософії в історичних науках, м. Львів.

Вас це може зацікавити