25 років тому Самбір побачив в телевізорі і себе, і… трішки еротики
Нині у нас гарна дата – День працівників радіо, телебачення та зв’язку – наші вам ґратуляції, колеги… По секрету скажемо, що у Самборі зустрінуться люди, які свого часу започатковували, а потім і працювали на місцевому телебаченні. Може навіть буде гостина зі спогадами – ще б пак, минулого 25 років, як уперше ми побачили у своїх телевізорах диво – рідне місто і знайомих людей.
Був колись у Самборі Юрій Кміть. Чому був? Бо зараз він львів’янин, хоча й часто навідується, працює керівником медійного проекту «Західний Інформаційний Фронт» та директор українсько-польської юридичної фірми. Проте, чверть століття тому був просто випускником Львівської Політехніки і свою курсову роботу присвятив кабельному телебаченню. Тобто, щоб ви ліпше розуміли, в місті через каналізаційні чи якісь інші труби треба було тягнути кабелі, аби ми мали своє телебачення. Але Юрій Юліанович пішов далі і замість кабельного почав упроваджувати ефірне. Благо, на той час на наших теренах керував Зорян Попадюк, який добре розумівся на усьому новому і перспективному, побачив у пана Кмітя задатки організатора і всіляко сприяв тому, щоб Самбір мав своє ТБ. Ви не повірите, але на той час наше місто було єдиним в Україні, яке зуміло влаштувати собі ефір. Навіть такий потужний Дрогобич і то йшов нашими слідами. Зрештою, на той час (це для молодого покоління) не було супутникових антен і ми дружно дивилися лише кілька традиційних каналів. А коли з’явився “Самбір”, то кожного вечора містяни тільки те і робили, що пильнували місцеві програми. Ну, цим нині нікого не здивувати, а колись побачити на екрані свого сусіда, начальника чи керівника міста – то була вершина. Згодом потужності зростали і нас вже бачили навіть у Старому Самборі.
Не менш цікава тема: де брати екзотичне на той час обладнання? Допомагали усім світом: і влада давала, і, що з приємністю згадує Юрій Кміть, колишній директор цукрового заводу Степан Буденкевич. А ще Юрій Юліанович згадує військових зв’язківців, які подарували новому проекту антену. Може бодай тим увійдуть в історію міста… Коли телебачення «розкрутилося», а воно стрімко набувало авторитету як засіб масової інформації, з’явилися прямі ефіри, прямі трансляції зі сесій міської ради. А тоді, хочеться з ностальгією згадати, сесії відбувалися у Народному домі, оскільки було 150 депутатів і ратуша усіх не вміщала, у тому числі і слухачів. Пробували провадити прямі ефіри-діалоги і це було настільки цікаво, що для тодішнього глядача видавалося неймовірною сенсацією. Кожен міг зателефонувати у студію, задати своє питання і почути відповідь. До слова, до прямих ефірів з діалогами був причетний, крім інших, і автор цих рядків. Ніколи не забуду: сидить шанований чоловік у студії, який на той час претендував на посаду голови райради – були прямі вибори очільника, і заносять у студію запитання від глядача. Спочатку читаю сам, відчуваю, що не можу в ефір це сказати, тому передаю записку гостеві, мовляв, прочитайте очима і, якщо будете вважати за потрібне, оголосіть. А питання не з простих: «Пане…, скажіть чесно, ви більше злодій чи патріот». Бачите, у нас ще тоді була демократія! Чоловік зачитав без комплексів і дав таку відповідь, як міг… Ми вчилися і толерантності в ефірі, і вмінню відповідати на «слизькі» запитання. Вчилися і розмаїті керівники не соромитися камери і бути готовими у будь-яку хвилю дати достойну відповідь. До речі, ті прямі ефіри, які ми називали «Четвертий поверх», були надто популярними – люди були спраглі живого спілкування.
І ще зі спогадів: зі мною владоможці, кандидати у депутати не любили ходити у прямий ефір, оскільки відразу їх попереджував: сам не знаю, що мені у голову взбреде і що спитаюся наступної хвилини. Особливо боязкі перед камерою були не місцеві чиновники чи громадські діячі, а народні депутати: ми узгоджували перелік запитань до початку і, Боже упаси, крок вліво, крок вправо – «розстріл».
Мабуть, кожен з працівників телебачення, як і я, може згадати якийсь свій курйоз або нестандартну ситуацію… Цим якраз нині і будемо займатися.
Телебачення на той час було настільки популярним, що його працівники влаштовували і масові заходи – кількаденні фестивалі на місцевому стадіоні, збирали молодь на КВК, провадили прямі трансляції з Богослужінь у церквах. Юрій Кміть пригадав, що коли транслювали прямий ефір, він вийшов у місто. Літо, на площі Ринок у квартирах відчинені вікна, а з них – лунає пряма трансляція. Такими були масовість і всенародна любов…
Зрештою, це був той проект, який розвинув місто, і сьогодні, коли минуло 25 років з часу створення самбірського телебачення, маємо за честь згадати тих, хто у той чи інший спосіб був причетний до такого екзотичного тоді телебачення. Юрій Кміть, Оксана Коваль, Іван і Тарас Боговичі, Роман Гнатишак (на жаль, покійний), Роман Хруневич, Богдан та Галина Бардини, Тетяна Охнич, Леся Дуда, Зеновій Дарнобит, Галя Дуда (на жаль, покійна), Сергій Богач, Юля Шиян, Ігор Сорока, Юра Янчишин, Йосип Маланяк, Ольга Буклів, Андрій Ганкевич, Андрій Гембусь, Галина і Сергій Реви, Галина Яким, Галя Ющук, Анна Поверляк, Олександр та Віталій Шнайдери, Оля Вархол, Світлана Гірник-Коваль, Роман Штипук, Роман Радик, Микола Старевич та інші. Якщо когось забули, бо за чверть століття не усіх згадаєш, то не гнівайтеся.
…А на завершення про курйоз, який до певної міри був знаковим. У сучасній добропорядній пресі не так багато еротики, а тому хоч нині з нагоди ювілею телебачення згадаємо: 25 літ тому світ вимагав сексу на екрані і «Телефакт» дарував народові трохи втіхи. Пізньої та глухої ночі, коли батьки засинали, Самбір показував невинну еротику – ретрансляцію інших каналів… І молодь не спала… Та печаль у тому, що не спали і патріотично налаштовані пенсіонери. Один з них – постійний доповідач на усіх мітингах, звинуватив телебачення у пропаганді чужого способу життя. У відповідь тодішній очільник міста перепитав у пенсіонера-патріота: чому він о другій годині ночі не спить? І таке у нашому житті було, і, Богу дякувати, й це пережили.
Роман ІВАНЧУК.