Відтепер сам Президент буде щомісяця платити Івану Мартичу 2600 гривень
Це, скажу вам, не про недоторканих павучків чи набридливих комариків думати…
Я давно перестав хвилюватися перед інтерв’ю – як буде, так буде, а тут якісь несподівані дрижаки. Ще б пак, не кожен день стрічаєшся з Президентським стипендіатом, та ще й восьмикласником… Іванко ґонорово сидів у головному кріслі службового кабінету свого тата Миколи Мартича – заступника голови Старосамбірської районної ради. Татусь збоку – ну справді, кореспондент «Високого Замку» прийшов не до очільника району, а до його сина…
ПОЧАЛИ з того, як йому їхалося до Києва на зустріч з міністром освіти Лілією Гриневич. Їхав з татом, бо удвох веселіше. В столиці Іванко був перед тим кілька разів, бо ще й рідний брат Андрій там вчиться у знаменитому медичному університеті Богомольця. То ж столиця для нашого героя була більш-менш уже своєю. Зала Київської політехніки, де вручали нагороду, – велика та врочиста – у Старому Самборі такої точно нема. Певна річ, номінант трохи хвилювався. Бодай би тому, що не кожен день побачиш справжню міністерку. Щоправда, міністри мають властивість змінюватися, але ми ж то їх пам’ятаємо, як і вони мають пам’ятати нас.
Відтепер Іван Миколайович Мартич – восьмикласник Старосамбірської СШ №1, буде протягом року щомісяця отримувати Президентську стипендію – 2600 гривень. Запитав у переможця, куди планує використати гроші, а той, скоса глянувши у бік батька, авторитетно ствердив: ще не думав. І правильно відповів, бо навіщо найближчим родичам знати такі таємниці. Хоча я не втримався «поділити» чужі гроші і нарадив Іванкові для початку купити щось пам’ятне своїм батькам та для кабінету біології рідної школи. Мені здалося, що батькові Миколі Івановичу моя ідея сподобалася… До слова, то не перший заробіток Івана Миколайовича. Одного разу татко попросив його позбирати зайві яблука у садочку і допомогти відвезти на скупку. Так і вчинили, виторг взяв син, але хіба ті яблучні грошенята порівняєш з Президентською «зарплатою»?
Тепер про те, з чого усе почалося. Мама у Іванка – вчитель біології акурат у тій же школі, де син вчиться. Мама, навіть коли приходить додому, усе одно залишається учителькою. Причому, як у школі, так і в хаті однаково вимоглива. Синочкові часто доводилося чути, як мама вчить біології інших учнів, тому сам зацікавився цією наукою. Тут все за принципом «З молоком матері…» Іванко настільки захопився цією наукою, що почав семимильними кроками йти до вершин і навіть освоювати книги за другий курс Університету Богомольця, які брат привозив у Старий Самбір. А вже тоді почалося – перемога у шкільній олімпіаді з біології, потім – на рівні району, далі область, а вже потім – абсолютне лідерство на всеукраїнських наукових змаганнях з біології – на нашій пам’яті у нас такого ще не було. Рівень завдань на всеукраїнському рівні був явно не для восьмикласників, там все значно складніше і крутіше. Зараз у Іванка пряма дорога на міжнародний турнір з біології. І ми віримо, що юний Мартич ще й Європу підкорить…
Перепросивши Президентського стипендіата, запитав у нього, чи знає він таке погане слово як «Ботан»? Може навіть від слова «Ботаніка»? Знає! Це ті учні, які живуть лише книжками, зазубрюванням і оцінками… На тому у них білий світ і закінчується. Іванко запевнив, що він з таких, які вчитися люблять, але не фанатично. Якщо біологія для нього – це все, то інші предмети, які даються легко, коливаються від 10 до 12-ти балів і ніякої трагедії з цього не творить. Любить, як усі, прогулянки, дитячі розваги, футбол, шахи і все таке інше… І правильно! Треба поважати якийсь один предмет і віддаватися йому повністю, а не морочити собі голову усіляким непотребом, списуючи долоні перед контрольними фантастичними формулами. Я з жахом пригадав свою шкільну науку. І досі не збагну, чому стільки літ мордував математику, а математика – мене.
У майбутньому Іванко планує стати лікарем або науковцем-біологом. Круто! Принаймні, колись матиму знайомого уже лікаря чи вченого… Знаєте, готуючись до зустрічі з восьмикласником-біологом, підготував йому два питання, які не можу задати дорослим, бо соромно. Перше – де зимують комарі, які влітку мені допікають, і чому вони – такі тендітні, не вимерзають до смерті. Якби знав, де зимують, потовк би сплячих… Зі слів юного біолога, зимують там, де тепліше – у підвалах, під стріхами, у старій одежині, складеній у якихось коморах, і так далі. Місць дуже багато – з усіма не впораюся… І друге питання: звідки у щойно гарно вибіленій кімнаті з’являються павуки, яких не можна убивати? І тут мій юний друг потерпів легке фіаско, бо чіткої відповіді ні я, ні його тато не почули. Микола Іванович Мартич пожартував: «Дзвінок другу». Другом у павукових питаннях у нас була мама – професійний біолог Марія Іванівна Мартич. Її відповідь була досконалою – павуки самі залітають з вітром, перетягами на якихось павутинках туди, де тепло, затишно і чисто, тут оселяються, розмножуються і пишаються тим, що знищувати їх не можна…
І наостанок не про павучків чи комариків, а про речі значно поважніші, можна сказати, політичні. У соціальних мережах Старосамбірщина обирала «Людину року-2018». Здуріти можна – Іванко Мартич до останнього «сперечався» за першість з шефинею свого тата – головою районної ради Тетяною Терлецькою… Сама ж Тетяна Іванівна сказала нам, що готова «відписатися» з того рейтингу, а свій голос віддає герою нашої нинішньої публікації. І правильно, бо якщо цьогоріч хтось і прославив Старосамбірщину, то Іван Мартич.
Роман ІВАНЧУК.