350 кілометрів жорстких випробувань

SambirWZ
27

350 кілометрів жорстких випробувань

намотав на свій велосипед кореспондент «Високого Замку»


У кожного свої захоплення. У мене, наприклад, велосипед. Велосипедом нині нікого не здивуєш, але я використовую свій не для поїздок за хлібом у сусідній магазин. У мене в пріоритетах велотуризм. Мушу з приємністю відзначити, що коли починав накручувати на колеса кілометри, то таких диваків на трасах було небагато. Нині їх побільшало і ми, стрічаючись, радо вітаємо один одного, зупиняємося, ділимося враженнями, допомагаємо. 

ДО РЕЧІ, за час велоподорожей змінив уже 3 велосипеди. Щоразу на кращий… Нинішній мій «залізний кінь» обійшовся у 500 доларів. Не округлюйте очей, то ще недорого, бо брав вживаний. А той, який щойно з іноземного конвеєра, – 1200 доларів. Хороша річ дорого цінується. Друзі дивуються – такі гроші викидувати. А я й не викидую, я їх вкладаю у власне задоволення, у здоров’я, у неперевершені враження і точно знаю, що ніякий коронавірус велотуриста не вхопить.

Дехто пробує називати мене диваком, мовляв, навіщо тобі це? Спробую розтлумачити. Остання моя подорож разом з приятелем Русланом Криворучеком була найдовшою та найскладнішою за увесь час моїх перегонів. Ми вирахували собі маршрут у 350 кілометрів: Самбір-Турка-Бориня-Нижні Ворота-Воловець-Пилипець-Майдан- Долина-Болехів-Стрий-Дрогобич-Самбір. На все це з ночівлями, перекусками, зустрічами з місцевими мешканцями нам вистачило неповних три дні. Тепер уявіть собі: де ви ще візьмете собі стільки драйву, задоволення за такий короткий час. Скептики скажуть: їдеш-їдеш, крутиш педалі-крутиш і одне й те саме… Це диванні диваки так кажуть, бо насправді жоден «кадр» нашої подорожі не повторюється. Це як в кіно – кожен раз щось інакше. З вікна машини ви ніколи не побачите реальну красу гір, неповторні пейзажі, села та міста і їхніх обивателів. Чи важко крутити педалі? Важко, але це роки тренувань на менших дистанціях. Ми з Русланом уже втомилися рахувати, скільки то перевалів нам довелося здолати. Але це ті випробування, якими не проекзаменуєш себе на рівнинах. Ні з чим не порівняєш солодкий сон в наметі після десятків кілометрів і на свіжому повітрі. До речі, температури в горах так швидко міняються, що аж дивно – можна змерзнути, а за хвилю – спітніти. Але на те вони і гори, що непередбачувані. Ні з чим не порівнюється дзвінка джерельна студена вода, смак якої неперевершений, особливо для тих, хто звик до води з «хлоркою». Ні з чим не порівняєш ту смакоту, яку сам собі готуєш на вогні. Каша, від якої вдома відвертав би ніс, смакує, наче в дорожезному ресторані… І люди… Люди – то щось особливе. Вони дуже щирі у спілкуванні, готові тобі все розповісти, усім поділитися. До слова, зробив відкриття: на Закарпатті люди відвертіші і кращі, ніж, скажімо, на Франківщині. Чомусь навіть це відчувається у всьому… Ну, а наша Львівщина – найкраща. У мене на Турківщині несподівано зламалася дорожня сумка. На таку прикрість ми не розраховували. Вирішив податися до боринських пожежників, бо хто подорожнього врятує, як не рятувальник. Хлопці швидко і вміло усе полагодили, а коли ми запропонували їм щось за роботу, відмовилися, бо хто з подорожніх копійку дере? Спасибі за розуміння і допомогу!

І наостанок хочу сказати, що у нас з Русланом це був рекорд. Жодного разу за свою велосипедну кар’єру ми не долали 350 кілометрів загалом добрими, хоча й складними «верх-вниз» дорогами. Відчуття переможців над притаманною кожному з нас людською лінню ще й досі переповнюють душу.

Юрій БАРНА.

Вас це може зацікавити