Кому потрібні 5 заробітчанських відсотків?
Ми зустрілися з пані Лідією минулого тижня випадково. Хоча, як сказала мені, нічого випадкового не буває. Дуже хотіла побачити когось із журналістів, аби вилити свій біль з приводу імовірного оподаткування заробітчан. Кому тільки в голову таке влізло! Усім, про що піде далі, хоче допомогти уже не собі, бо свій заробітчанський вік відбула, а тим, хто ще там…
“Я ПРАЦЮВАЛА колись в Самборі у дитячому садочку. І нянею була, і вихователькою. Це був початок двотисячних, коли невелику зарплату і ту затримували. А жити ж треба було і сім’ю утримувати. Двоюрідна сестра запропонувала Італію, у якій уже кілька років сиділа. Для того, щоб туди поїхати, я позичила велику суму грошей. Мій чоловік, знаючи, що їду невідомо куди, ще десь позичив тисячу доларів, обіцяв сам віддати, бо гроші там потрібні, бо мало що на чужині… Сестра Галя зустріла, як годиться, на найвищому рівні… Але перші дні в Римі та й потім, ніякої радості мені не приносили. Чужі люди, чужа мова і ти там – наймичка. Я не боялася ніякої роботи, але чисто психологічно мене страшенно мордувало те, що маю бути тут прислугою, хоча морально готувала себе до цього. На свою працю пішла аж через три тижні – чекала, поки виїде та українка, яка доглядала стару бабу. Кажуть, що людина, як звільняє своє місце, бере у тієї, яка заходить, 300 доларів – це такий «тариф». Але мене це оминуло, бо моя Галя якось так домовилася… Зранку до пізнього вечора я була і кухаркою, і прибиральницею, і доглядальницею. Спати лягала – рук-ніг не чула. Платили добре, але тільки через півроку змогла передати додому ту суму, яку позичила. Потім мене переконали, що коли вже тут, то треба сидіти до останнього, бо інакше нічого не зароблю. Бо в Україні, виявляється, гроші заробітчан діти дуже швидко пускають за вітром. Потім я знайшла собі іншу роботу – доглядала двох дітей. Благо, знаюся на цьому, бо в садочку працювала. Мову здолала швидко – захочеш грошей – італійською заговориш… Коли діти підросли, господарі попросили шукати собі інше місце праці, терпіли, поки я не знайшла. І знайшла – це уже не було проблемою. За 14 років змінила трьох господарів. Я не можу сказати, що вони мене гнітили, знущалися. Ні, люди попадалися культурні, ввічливі, а головне, вони розуміли: чому ми тут? Я заробила непогано і всі свої надбання витратила на сім’ю. Нині ми не є бідними. Єдине, до чого я, повернувшись, не можу звикнути, то це до українських порядків і нашого нехлюйства. А інколи здається, що тут над тобою влада знущається більше і частіше, ніж там, на заробітках.
Мене вразив той факт, що хтось із народних депутатів запропонував законопроект, згідно з яким такі арбайтери, як я, мусять віддавати державі Україна 5 відсотків своїх прибутків. Про це саме казав і претендент на пост Президента Володимир Зеленський. Я поставила себе на місце нинішніх заробітчан там і подумала, за які такі гріхи ми маємо платити податок, якщо працювали у чужій державі. Нас там не оподатковують, а тут – хочуть. Це насмішка, чи знущання – я у вас питаю. Цього просто не можна допустити. Спочатку держава зрікається своїх робочих рук та мізків, а потім хоче з них тягнути податки. Світ такого не бачив… А податки для того, щоб потім чиновники казну розкрадали? І як влада це буде пояснювати тим чоловікам, які нині гірко працюють на будовах у Польщі та Чехії? »
Роман ПОГОНИЧ.