Щира молитва за 800 метрів від позицій сепаратистів

SambirWZ
2

Щира молитва за 800 метрів від позицій сепаратистів

Бійці АТО часто запитують у священиків-капеланів, чи великим є гріх убивати на війні людину?

Відкрию невелику таємницю – з самбірським отцем Миколою Бухнієм (на фото в центрі) знаємося ще з юних літ, коли вирішили одночасно вступати у військові училища. Але ні у нього, ні у мене військової кар’єри не склалося. Та хто б міг подумати, що мине кілька десятиріч після нашого «військового знайомства» і отцю Миколі доведеться їхати на фронт у ролі капелана, а мені – писати про це у газеті…

тче, дозвольте розпочати з  обивательського – чи не страшно було їхати на схід. Все ж, вік не юначий та й місія ваша складна – провадити духовне життя там, де стріляють…

-Звичайно, було страшно, бо не боятися у такій ситуації не можна. Я мав попередній розподіл – їхати до самбірських хіміків, але вже у поїзді, а нас на схід вирушало півсотні священиків УПЦ КП одночасно, відбувся перерозподіл. Мене скерували у чи не найгарячішу точку сходу – біля Щастя Луганської області. Мій колега отець Ярослав Фабіровський з Нового Калинова потрапив у Сватово… Загалом зі Самбірського благочиння на фронті у ролі капеланів були ще священики отець Василь Попович з Чайкович, отець Богдан Побурчак з Орхович. Був з нами і отець Роман Вісьтак зі Стросамбірського району.

-А чи охоче їдуть священики на фронт у ролі капеланів?

-Не дуже – втаємничувати не буду. З одного боку, притаманний усім людям страх, а з другого – там, на передовій, не завжди знайдеш місце для повноцінної молитви. Але я вважав своїм обов’язком бути там, де гинуть наші хлопці. Одна справа – провадити у Самборі похорони Героїв, а зовсім інша – відчувати, що ті Герої бачать на війні…

-Як зреагувала сім’я – дружина, доньки, на ваше незвичайне відрядження?

-Дружина спочатку негативно, мовляв, вік не той, куди їдеш, на кого нас залишаєш – це нормальна реакція наших матерів, дружин, сестер, але потім змирилася. А доньки та зяті мене підтримували, навіть, здається, пишаються моїм вчинком.

-Якщо це не військова таємниця, де ви були, точніше навіть, наскільки близько ви були до лінії фронту?

-Я був два тижні біля Щастя в селі Старий Айдар, 800 метрів від сепаратистів… А потім переїхав поближче до Лисичанська у місто Новодружківськ.

-Як вас як священика з Галичини сприймали місцеві мешканці. Адже там також є свої церкви, священики…

-Ми ходили у військовій формі з шевронами капеланів. Зброї, якщо це комусь цікаво, нам не положено було тримати. Коли ж ішли десь у село, то з нами неодмінно був військовий з автоматом.  А як ставилися місцеві? Всіляке було, але загальне враження паскудне. У одному зі сіл є занедбана церковця, але місцеві мешканці  не знають свого священика. Вибачте, але  складалося враження, що тамтешнім обивателям найголовніше – випити і закусити… Хоча прикрих інцидентів не було. Таке відчуття, що вояки самі по собі, а місцеві – самі по собі… Хоча про один момент не можу не сказати. У церковці, яку назвав занедбаною, священик УПЦ КП охрестив одного з вояків АТО, який не був хрещений…

Мушу сказати, що бійці на передовій практично скрізь питали, якої ми конфесії. І коли чули у відповідь, що Української Православної Київського Патріархату, то були дуже задоволені, бо наша Церква на чолі з Патріархом Філаретом ще з початку Майдану і до сьогодні була і залишається разом з народом, відстоювала і відстоює Українську ідею і багато  допомагала бійцям на передовій. Зрештою, як і кожна наша парафія постійно долучається до благочинних внесків. А найперше, щирою молитвою.

Дехто з бійців питав у мене: скільки я часу тут. Коли чули, що місяць, то хлопці одразу парирували, мовляв, ми тут близько року… А де ви були раніше? Я розумію таке запитання, але і наша місія – молитися за бійців на мирній території, теж важлива.

-На фронті, як ніде інше, смерть дивиться в очі. Чи за таких обставин наші бійці справді щиро потребують молитви, сповіді, Причастя?

-Звичайно, потребують. Особливо хочуть солдати  щирої людської розмови про усе на світі… Їх найбільше переймало те, що на війні треба когось убивати, навіть якщо цей «хтось» і є ворогом України. Солдати питали у мене, на скільки це великий гріх? Гріх, звичайно, є, говорив я їм, але він не на стільки великий, як може здаватися. Бо ворог прийшов на нашу землю, яку треба боронити. А не ми прийшли на чужу територію. І такий аргумент, як правило, допомагав. Солдати, і це мені особливо приємно, брали у нас молитовники почитати, брали хрестики для себе, дружин, дітей. Можливо, у мирному житті ці люди не були такими богомільними, але коли смерть зазирає у вічі, то людина думає про вічне…

-Як подолати військовикам, які були на фронті, психологічний бар’єр між миром та війною?

-Це є дуже тяжкий момент. Я навіть затрудняюся щось і відразу сказати. Потрібен час, як найбільший лікар, який загоює душевні рани. Певна річ, коли вояки повертаються додому і бачать безтурботне життя, пиятики, гулянки, то їм стає боляче, мовляв, ми там гинемо, а ви… І це не дивно, бо трішки раніше вони бачили смерть своїх друзів у загалом мирній, як нам розповідають, Україні. Але не скажу нічого нового, коли підкреслю, що таким воїнам треба частіше приходити до церкви на молитву, бо тільки Бог допомагає у скруті. Раджу просто поговорити зі своїми душпастирями і, упевнений, важка душевна рана стане легшою… З розумінням мають ставитися до бійців АТО їхні сім’ї, друзі, знайомі. Мені б не дуже хотілося про це казати, хоча нічого нового не скажу, але на передовій, на превеликий жаль, є багато пияцтва. Можна, звичайно,  засуджувати бійців за це, але не варто, бо, можливо, саме у такий спосіб вони знімають психологічний стрес.

-Загалом, скільки часу ви були на сході і чи збираєтеся туди ще раз?

-Спочатку протягом п’яти днів священики проходили вишкіл у Києві – нас вчили медицини, поводження на полі бою, психології, а потім протягом місяця був схід. А чи поїду ще раз? Якщо Бог покличе, якщо буде така потреба, то, звичайно, перечити не буду…

 

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар