Андрійкові Луцишину зосталося прожити ще й життя загиблого брата Івана і принести матері удвічі більше радості…

SambirWZ
261
Третього липня Івану ЛУЦИШИНУ виповнилося б 30 років, а ще через кілька днів у нього були б іменини… Але ці дати зі сльозами спогадів відзначали ми, живі, бо він загинув на фронтах російсько-української війни…

Народився і виріс Іван в Дублянах, але потім з сім’єю переселився у Чукву, де і похований. Не знаю, який з населених пунктів пишається ним більше, але у дублянців особливе ставлення. Кілька років тому з ініціативи тоді ще депутата обласної ради, а нині – заступника голови Новокалинівської міськради Олега ДОМЧАКА встановили на будинку, де він жив, меморіальну таблицю. А в неділю, якраз на Івана – освятили обеліск його пам’яті… Гуртом помолилися, згадали, заспівали скорботних пісень. Справді, ми вчилися колись відправляти хлопців на війну, а Іван пішов відразу, як тільки отримав першу повістку, ми вчилися, сказав голова Самбірської райради Віталій КІМАКА, приносити батькам гіркі новини, як це довелося робити йому, вчилися стрічати на колінах домовини Героїв, ми заучували слова пісні «Пливе кача», ми шануємо родини загиблих і щиро їм співчуваємо… А нині ще треба вчитися вшановувати гідно тих, хто зупинив наступ ворога. Хтось із доповідачів сказав, що такий обеліск – це можливість навчити молодь патріотизму, нагода не забувати ні на мить, що на Сході і далі фронт і далі гинуть наші хлопці. Правильно сказав, та тільки щось мені не конче ліпиться: на майдані у Львові, де вшановують Героїв Небесної Сотні, дівки влаштували гулянку з феєрверками, а в Самборі у ніч на Івана Купала Дністер до третьої ранку співав гучними колонками російський «Ласкавый май». Не мало б так бути… Невже біля обелісків молодь одна, а на Дністрі інша? Лукавство якесь…
Ми перепитали у матері Івана пана Наталії, чи з плином літ забувається горе? Ні, тій рані ніколи не затягнутися. Лиш один промінчик радості – інший син Андрій. Особлива гордість! Він у мене хоче бути футболістом, і то великим… Пішов вчитися в університет фізкультури на футболіста – там, де Олег Домчак вчився – так і сказала пані Наталія. А я подумав про те, що Андрійкові треба прожити не лише своє життя, а й старшого брата і приносити мамі удвічі більше втіхи та задоволення.

Нині у Дублянах уже завершена така собі алея слави, де пам’ятники борцям за волю України, де окультурили навіть ту могили, в якій покояться ворожі солдати, які загинули від рук бандерівців. Чесне слово, пантеон примирення… А у ініціатора спорудження пам’ятника Івану Луцишину Олега Домчака ми запитали, хто йому допомагав? Згадав депутатів Марію ДУНЕВИЧ, Ірину ОКОЛОВИЧ, представників бюджетних установ, які просто приходили попрацювати… А в принципі, як нам видається, такі пошанування Героїв треба проводити. Бодай би для того, щоб родичі загиблих на полі бою не відчували, що їхніх синів забули…
Звернув увагу ще на одну річ. На пам’ятнику солдат стоїть на колінах. І перше, що прийшло на думку, навіщо українського солдата ставити на коліна? Олег Домчак пояснив: це солдат, який стоїть на колінах перед могилою свого побратима. Це єдиний випадок, коли солдат може прихили коліно…
А ще того дня був традиційний футбольний турнір пам’яті Івана Луцишина. І традиційно перше місце здобули Рудки. Ми навіть подумали собі, що коли вони постійно перемагають, то навіщо їх запрошувати? Другу сходинку п’єдесталу пошани здобули дублянці, а кубок вручили капітану команди Андрію ЛУЦИШИНУ. На третьому місці Новий Калинів, а на тому, що залишилося, – Ралівка…

Роман ПОГОНИЧ.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар