Петро ЮРЧИК став Заслуженим працівником культури… От, знаєте, останнім часом такі поважні звання отримують люди з провінції і мене не може це не втішати. Нарешті хтось у столиці подумав про те, що й на провінційних теренах живуть талановиті люди, які так багато свого життя віддали розвитку своєї справи. Просто ці люди свого часу опинилися тут, а не десь в обласних центрах, де можна бути помітнішим…
До децентралізації Петро Юрчик очолював відділ культури Старосамбірської РДА. У нас є традиція в бюджетній сфері. Медицина – це святе, бо то здоров’я наше. Освіта – це святе, бо то інтелект наших дітей, а культура – так собі, можна обійтися. Тому фінансування галузі завжди було скромним, залишковим. Але навіть за таких умов культура гірського краю завжди була на висоті. Навіть важко уявити, як при такому обережному фінансуванні ті Народні доми вистояли, більше того, як треба, то заспівають не гірше за столичних артистів, якщо треба – то велелюдний фестиваль влаштують. Зрештою, я не знаю, чи є ще десь такий район, який мав би стільки талановитих самодіяльних колективів. І у тому, що все це збереглося від руйнування, є заслуга Петра Ярославовича. Це те. що стосується його організаційних здібностей, а є й інше. Він талановитий музикант і співак, організатор багатьох творчих колективів, які перемагали на різних конкурсах, у тому числі і міжнародного рівня. Я уже якось казав, що там, де Петро Юрчик на сцені, то є тільки він і музика, яку він тонко відчуває. Концерти з його участю – це явище високого мистецького ґатунку.
Хтось колись казав, що звання Заслуженого – це така собі надбавка до пенсії. Тіпця вам на язик – це всенародне визнання, яке вивершується у цей титул, це підсумок того, що робиться кожного дня непомітною та жертовною працею. Перед тим, як написати ці рядки, зателефонував кілком мистецьким авторитетам з нашого краю, мовляв, що ви думаєте про Петра Юрчика і, не змовляючись, вони говорили приблизно одне і те ж – «Маестро».
Ну, то браво, Маестро!
Роман ІВАНЧУК.