Зустрів у Самборі давню знайому. Настільки давню, що в принципі і забув про її існування. З’ясувалася, що Марійка 15 років жила та працювала в Італії. В Самборі мала начебто непогану роботу, але на голій ставці довго не протягнеш. Дві доньки в хаті, одягнути, нагодувати, вивчити, купити їм помешкання… Всі їхали в Італію і вона поїхала. Сподівалася на рік-другий, але заробітчанство затягує. грубі гроші ваблять і кожен раз думаєш: ще трішки і все. Оте «все» розтягнулося на довгих п’ятнадцять літ.
ПИТАЮ, чи оправдалося заробітчанство? Фінансово, каже, так, бо все задумане здійснилося, але за той час без неї поховали її батьків, які так і не дочекалися повернення доньки, яка у той час доглядала стару італійку і просила в Бога, щоб та ще трохи жила. Поховали свекруху, яка була їй, наче рідна матір… А найстрашніше, що від чоловіка свого, як би це ліпше сказати, відвикла. А улюблені донечки виросли без неї і вона тепер для них якась чужа. Ні, спілкуються, все гаразд, але щось воно не те… То вона їх не може зрозуміти, то вони – її. Тепер навіть не знаю, зізнається, чи більше заробила, чи втратила? А знаєте, так говорять майже усі заробітчанки. І хіба то не трагедія?
А під кінець розмови Марія зробила нам приємний комплімент: в Римі вона постійно читала «Високозамківську Самбірщину» в Інтернеті. Зізнається, ніби в Самборі побувала. До речі, наш сайт, який зараз оновлений, дуже багато читачів має якраз в Італії – статистика така…
Роман ІВАНЧУК.