«Андрійку, я буду нині там, де тебе народила»
Ольга Кузьменко уперше через півстоліття переступила поріг музею «Бойківщина» у Самборі, щоб пригадати той день, який подарував Україні генія
Чому відомого театрала Леся Курбаса, який, так би мовити, необережно народився у Самборі (батьки проїжджали через наше місто), ми вшановуємо музеєм, пам’ятником, вулицею, а, скажімо, Кузьму Скрябіна, який планово тут побачив світ, – ні. Якось воно несправедливо. Ця тема довго ходила за мною і коли у відомого співака, музиканта, письменника мало б бути 50 років, я поділився своїм бажанням з працівницею музею Галиною Мартович. А давайте, кажу, запросимо у музей «Бойківщина», який колись був пологовим будинком, матір Кузьми пані Ольгу. Після народження свого Андрійка вона жодного разу більше не переступала цей поріг. Ідею сприйняли «на ура», але втілили ми її лише минулого тижня.
ЦЕ УЖЕ потім Ольга Михайлівна зізнається, що дуже щеміло під серцем, коли увійшла у будинок, де побачив світ її синочок… Прокинулася вночі і до ранку уже не спала: подумки ходила вулицями Самбора, згадувала друзів, а потім сама собі сказала: «Андрійку, я буду нині там, де ти народився…»
Директор музею Роксолана Данчин зізналася, що була приємно вражена зустріччю з пані Ольгою не лише тому, що це матір знаменитого митця. Гостя (це ж скільки літ минуло), пригадала пані Роксолану, бо вони, виявляється, у п’ятому класі одночасно ходили у Сам-бірську музичну школу, щоправда, на різні інструменти, проте Ольга Михай-лівна пам’ятає, у якому одязі ходила Роксолана, яку мала зачіску… Дивовижно, правда?.. Ольга Качмар (дівоче прізвище) тоді жила у Сідому, вчилася у дев’ятій школі. Згодом, здобувши освіту, викладала в культосвітньому училищі. Зрештою, сім’я Кузьменків прожила і у нас, і у Новому Роздолі, і у Новояворівську. Зараз – у Львові… Батько Кузьми пан Віктор, коріння якого з Добромиля, пригадав той день, коли народився їхній син – 16 серпня 1968 року. Під вечір, каже, у дружини начебто розпочалися перейми і, щоб не було запізно, пішли на останній автобус з Сідого до Самбора. Пані Ольгу залишив, а сам цілу ніч прокантував на вокзалі, щоб вранці знову до пологового. І десь близько обіду щаслива акушерка прокричала з другого поверху не менш щасливому татусеві, що у нього син…
Кожного разу, коли Андрійко з мамою приїжджав у Самбір, то неодмінно мусили заходити у старенький тир біля вокзалу, щоб постріляти. Це було захопленням з маленьких літ, а уже потім були і біатлон, і теніс, і плавання. Батько каже, що захоплення спортом у нього було до останнього, бо робота на сцені вимагала фізичних зусиль… Але це потім… Після тиру йшли у центр і, коли проходили повз пологовий будинок, мама розповідала: ти тут народився. А десь у віці п’яти років, коли до помешкання прийшли гості (сина ніколи не виганяли з-за столу, вважаючи, що має вчитися гарних манер змалку), хлопчик ні з того ні з сього втрутився у розмову зі своїм: у Самборі, каже, є такий будинок, у якому лікарі дітей роблять…
Далі, згідно зі сценарієм зустрічі в «Бойківщині», сталося те, від чого заплакав не тільки я… Дмитрик Тесак – невисокий на зріс хлопчина, заспівав пісню «Мам, а можна я до тебе завтра приїду». Я захоплююся цим твором завжди, а тут – виконавець, може не розуміючи сили цих слів, співає біля матері, якій ця пісня присвячена. Я глянув у переповнений зал, а плачуть усі… Мушу сказати, що пісень було немало. І у виконанні Віри Ляхович, яка, видається, приречена співати пісні Скрябіна – надто майстерно у неї це виходить, а юні митці коледжу культури виконали «Колискову для мами» – неперевершено, мелодійно і душу переймає… Віктор Щомак додав своєї туги – пісня «Старі фотографії» – це про кожного з нас…
Знаєте, хтось сприймав Андрія Кузьменка, когось він дивував чи дратував. Я за його життя не до кінця розумів його твори – ну, подумаєш, люди тонуть, як кораблі. І тільки тоді, коли Андрія не стало, я багато чого переосмислив з його творчості. Пам’ятаю, мені дали прочитати його прозовий твір про машину «Побєду». І там були настільки дотепні слова, що я їх уже точно не забуду: «Ця машина пам’ятає золотий вересень 1939-го і мобільний номер телефону Степана Бандери». Ну, не знаю, хто б ще міг так цікаво написати…
Ми дізналися, що Скрябін дуже любив подорожувати і не тільки зі своєю сім’єю, а й з батьками. Міг, згадує мама, зателефонувати додому і сказати: «Маєте 3,5 хвилини для того, щоб одягнутися, і ми уже кудись їдемо». Власне, у подорожах він відпочивав від рутинної роботи в Україні… А зламався тоді, коли розпочалася в Україні війна, бо до того він надто скептично ставився до усього політичного… «Синку, чому ти написав пісню «Втікай, бо скоро буде війна», – запитала одного разу мама, а той відповів: «Сам не знаю, щось так на душу лягло»… Ольга Михайлівна знала, що син вдома не всидить і якось попросила: «Андрійку, ти хоч не їдуть туди, бо там стріляють». «Добре, мамо, не поїду»…
А за кілька днів дзвонить з прифронтової зони і каже: «Мамо, ти не уявляєш, наші хлопці там у в’єтнамках воюють і їсти не мають що»… З того часу Кузьма став волонтером, волочив з-за кордону якісь машини, десь на заводах ті джипи обліплювали металом. Одна автівка потім стала зрешеченою ворожими кулями. Гараж Андрія перетворився у склад військової амуніції… І попри те, він ніяк не міг взяти втямки: чому в одному кінці держави золота молодь бавиться у нічних клубах, а у другому – гинуть молоді хлопці. «Мамо, я їх бачив, їм по 20-22 роки, вони мені в сини годяться, але захищають нас…», – одного разу сказав Андрій мамі. Якось знову телефонує додому: «Я в київському госпіталі, тут лежать хлопці без ніг, без рук, мамо, вони хочуть жити повноцінно…» Одного разу потрапив у сиротинець для дітей, яких батьки залишили. А потім допитувався: чому так є, що батьки ніби є, а насправді їх нема… Мама каже, що син надто боляче реагував на чужі біди та болі і завжди старався допомогти. У нього з дитинства було слово «біднесенький». «Біднесенький котик, песик, хлопчик, дідусь…»
…А знаєте, як Кузьма став артистом? Це теж цікаво. І хоч мама – музикант, а батько – інженер-хімік, але мали мрію вивчити сина на лікаря. Нехай навіть стоматолога. Андрій послухався, вивчився, приніс в хату диплом, поклав перед батьками і сказав: «Ви хотіли диплом медика? Маєте, а я їду на фестиваль «Червона рута»… Тоді домовилися, що коли займе бодай призове місце, то нехай йде у свою музику, а як ні, то купимо тобі стоматологічне крісло – і вперед. Скрябін повернувся майже переможцем, ну, а вже тоді почалося підкорення столичного шоу-бізнесу…
Ольга Михайлівна, розповідаючи, як виховувала свого сина, попросила усіх нас любити своїх дітей, і вони на старості відповідять тим ж. Так і сказала: цілуйте їх, обнімайте, пестіть і піднімайте на руки доти, доки зможете піднімати. Якось тато Віктор, подивившись, як мама з сином поводиться, трохи розізлився, мовляв, Андрію, та як далі так піде, то ти з мамою разом до армії підете служити… Синочок розплакався – не хочу, щоб мама в армію йшла, але Ольга Михайлівна не розгубилася: ти не переймайся, ми підемо туди разом, організуємо солдатський хор і будемо співати…
Батьки зізналися самбірській громаді, що для того, аби потрапити на могилу сина так, щоб там нікого не було, то треба йти або рано вранці, або пізно ввечері. Ольга Михайлівна каже: ну, ми любимо свого сина, бо це наш син, а інші? Якось перепитала трьох дівчаток, які прийшли на могилу, що їх привело. І знаєте, якою була відповідь? Нам мами співали пісні Скрябіна замість колискових. Ми його любимо… Це ж як треба було Андрієві прожити життя, аби матері почути таке від незнайомих і зовсім юних дівчаток… Хоча не всі люди однакові – хтось уже після смерті Скрябіна додумався для реклами пам’ятників використовувати його портрет. Це образило батьків, які почали шукати правду…
А ще поважних гостей вітали заступник міського голови Святослав Ухач та завідувачка відділом культури Оксана Фарович. Святослав Анатолійович зізнався, що кожного разу, слухаючи пісню «Мам», неодмінно згадує, коли востаннє сам дзвонив до своєї матері… І ці гості, і всі інші, і я особисто були в захопленні від двох годин, проведених з подружжям Кузьменків. Мушу зізнатися, мене як журналіста такі заходи не надто захоплюють, але цього разу було щось особливе і пам’ятне. Збулася моя мрія – я побачив жінку, яка дала Україні талановитого митця, та ще й у стінах старого пологового будинку. Знаєте, Андрій настільки був схожим до Ольги Михайлівни, що вони навіть говорять однаково, однаково поправляють на голові кучеряве волосся, однаково жестикулюють. І прощаючись з нею, я просто попросив її ще прожити те, що не встиг прожити Андрійко.
Роман ІВАНЧУК.