«Ану, «Краса», вставай, пішла! Гей, де пішла? Курва твоя мать!»

SambirWZ
292

«Ану, «Краса», вставай, пішла! Гей, де пішла? Курва твоя мать!»

Ми щиро вдячні Михайлу Хащівському – нашому вічному передплатнику, за те, що час од часу надсилає нам свої дописи про любов до природи. Тепер, знаєте, таких шанувальників дуже мало. Ні, природу і досі люблять, але виключно крізь призму шашликів. Проте, розповідь про вуйка Омеляна і мені нагадала дещо з дитинства. Прочитайте, бо нині в селі корова – то екзотична тварина. А все тому, що там тепер живуть не селяни, а пани, і предвічна годувальниця родин стала зайвою. Ті, які розумілися на худобі, уже давно на сільських цвинтарях…

КОЛИСЬ була традиція городських дітей відправляти в час літніх канікул до бабусь на села – на свіже молоко. У мене в рідному селі матері – Бережниці, були цьотки і вуйки Масники-Журови, і сам Бог велів мені там проходити сільські «університети». Так ось, про корови. З самого ранку їх вели на вигін. І вся Бережниця прокидалася від криків: «Ану, «Краса», вставай, пішла! Гей, де пішла? Курва твоя мать! Не сри на подвір’ю, ще за тобов убору прибирати… А щоб тобі пек!». Часто ґазди могли і матюкнутися, але корови ті слова чомусь належно розуміли… Оригінально, але худоба вулицею мовчки не йшла, а мукала – ні то «френдів» і «френдих» викликаючи, ні то втішаючись новому дню, чи просто переривала сон тих, хто не прокинувся після півнів… З кожної хати чи то господарі, чи то заспана дітвора гнали стадо до вигону. Було таке відчуття, що то не діти женуть корів, а корови ведуть за собою млявих погоничів… Увесь вранішній гурт сходився на роздоріжжі, яке і звалося вигоном. Ніхто не рушав на пасовисько – рінь, до якого вело з півкілометра польової, зрицьканої ратицями дороги, поки не приженуть останню корову. При цьому люди несли на здачу молоко. То були величезні металеві баньки, в яких хлюпало вранішнє. Треба сказати, що хоч і платили за сировину копійки, але то були живі копійки і можна було трохи розбагатіти. Ґазди передавали пастухам своє стадо… То в селі називалося «пасти чергу». Чому не череду, а чергу, не второпаю. Аби там квило-не родило, а коли приходила «черга», дві хати відкладали усі справи і делегували когось в пастухи. Віддавши їм худобу, люди не поспішали розходитися – чого тут тільки не обговорили, скільки тут людських кісток обмили, яких тільки новин не наслухалися… Це, щоб молодь ліпше розуміла, був такий собі Інтернет зі своїм молодшим братом Фейсбуком… Часто-густо тут і стосунки з’ясовували: хтось на когось пліток наплів, потім то донесли і вже наступного ранку – крики… Люди в селах, знаєте, не мали часу ходити по хатах сваритися, а на вигоні – увесь закуток, бо хата без корови була свідченням того, що там або лінивець живе, або якийсь панськуватий, що їздить в Самбір на роботу… В обідню пору з боку рінє починала неквапом сунути на Бережницю чорно-біла жива хмара. Стадо поверталося і втомлені пастухи з вигорілими на сонці обличчями ледь ноги волочили. Господарі за худобою виходили хіба до ліски (брами), широко її відчиняли, зустрічали, гладили худобину по животі і з криками «Місце!» заганяли в стайню. Якщо якась корова була неслухняна на пасовиську, пастух міг господареві доповідати. Особливо, якщо якась погано паслася – значить заслабла. А мене чомусь і досі дивує, як корови, поважно рухаючись сільським гостинцем, безпомилково потрапляли на своє обійстя. Тут пастух після черги не завжди втрафить в ліску, а тварюка розумніша.

Одного разу я напросився з вуйком Іваном пасти чергу. Не знаю, скільки мені тоді літ було, але знаю, що вуйко не хотів мене брати: глядіти треба за худобою та ще й за ним… Але мені ну дуже хотілося побути главарем, володарем цілого стада – як покерую, так і буде… Сила! Спочатку мені було цікаво бігати поміж коровами, зганяти їх до купочки, а потім, коли сонце починало нестерпно пекти, а на ріні жодного деревця, стало прикро. Я завчасу покинув свій пост з двох причин – шалено діставали бомки. То така літаюча зараза, що як вже вчепиться в тіло, то так, як десять комарів на один раз… Відганяти їх прутом було нереально. Та й худоба від бомків ґзилася, здіймала хвости вгору і гнала світ за очі. Аби лиш одна чкурнула, інші, наче зварйовані, за нею. І тоді: «Ромцю, бігай заверни». І друге, що мене перелякало, то перспектива гнати череду до річки воду пити. Я з жахом подумав собі про те, що якщо Дністер вхопить корову і понесе, а вона не вміє плавати, то що буде? Як її рятувати? Я відмовився бути пастухом, ми з’їли все, що цьотка нам приготувала в торбинку, і урочисто оголосив вуйкові Іванові, що перериваю робочий день…

…Не часто, але буваю інколи в рідній Бережниці. Ніхто не виганяє уже корів до вигону, бо їх майже нема, людей не видно – так, перебіжить хтось до склепу і назад… І ніхто вже не бавиться «кічки-палічки», бо й дітей мало. В пам’ять залишилися лише ось такі спогади…

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити