«А я чомусь не зупинила сина перед війною…»
Минулої суботи у Дублянах, де народився і виріс Іван Луцишин, зазвучало болюче «Пливе кача» і мені вкотре стиснуло у горлі і вкотре не соромився сліз, бо вони були на очах у всіх. Потішився тим, що давно не чув на наших теренах тих розпачливих «Погину я в чужім краю», але сумно стало від того, що «Пливе кача» у інших краях, що інші люди на колінах стрічають домовини і уже інші матері рвуть на собі умить посивіле волосся…
ЩЕ РОКІВ чотири тому мало хто знав Івана Луцишина, сім’я якого переїхала з Дублян у Чукву – так сталося, бо його матері – пані Наталії, довірили пильнувати старе сімейне обійстя. Іван почав обживати житло, провадити ремонти, не забуваючи і про дублянську квартиру. Це уже потім мати буде у сльозах і розпачі розповідати про те, що для дублянських квадратних метрів син встиг купити нове вікно, бо планував згодом туди переселитися. Він виробив документи, щоб поїхати до сусідньої Польщі і заробити трохи грошей для своєї сім’ї, але несподівано прийшла повістка з військкомату. Він міг сісти на перший ліпший автобус до кордону і через кілька годин опинитися у країні, в якій наші повістки нічого не вартують. Але просто так простий 23-річний хлопчина сказав матері: «Якщо мене кличуть, значить мені треба туди йти». Це уже потім мати у сльозах розповідатиме дублянцям під час освячення меморіальної таблиці, що винна у тому, що не зупинила сина. Але то був 2014-й рік, коли війна ще не здавалася такою страшною… А згодом були ночі без сну і короткі солдатські дзвінки додому: «Мамо, не переживай, у мене все добре»… І одного дня все обірвалося, а життя поділилося на «до» і «після»… Зосталася лише могила на чуквівському цвинтарі, до якої щодня приходила Мати…
У суботу було Івана… І саме того дня, наче на іменини, прийшли односельці до дублянського помешкання Луцишиних. За тиждень до того на подвір’ї, де уже ніхто з сім’ї не жив, порядкували небайдужі, вирубали чагарники, утеплили фасад, проклали бруківку і встановили меморіальну дошку. Це не піар, як дехто у соціальних мережах, сидячи на зручних диванах, написав, а чиста правда – з двох тисяч дублянців усе це організував своїм коштом дублянський родака, депутат обласної ради Олег Домчак. Потім він так і скаже: «Меморіальна таблиця на будинку, де Іван жив, – це така собі скромна вдячність людині, яка не побоялася поїхати туди, де стріляють та убивають… Це мужність, патріотизм і ми, дублянці, маємо право пишатися цим скромним хлопцем, який назавжди залишиться у нашій пам’яті Героєм». Перша Іванова вчителька Ганна Кретович буде згадувати свого учня як скромну, чемну і щиру дитину, яка допомагала матері, у якої, крім нього, було ще троє дітей, а тому Іван у всьому був помічником. Навіть допомагав бавити свого наймолодшого братика Андрійка. Може тоді, коли його ровесники гасали по Дублянах, він був зайнятий хатніми чи городніми клопотами. А потім зі своєї скромної стипендії, коли пішов вчитися, привозив сім’ї гостинці…
…Мабуть, ніколи не думали Іванові однокласники – два молоді парубки, що будуть біля його квартири запалювати свічечки і викладати з них Тризуб. Ніколи не сподівалася юна артистка, що пісня «Мальви» у її виконанні на подвір’ї Луцишиних буде до щему хвилюючою. Та зрештою, хіба міг колись безсмертний композитор Володимир Івасюк, коли у сімдесятих створив свої «Мальви» – «і тільки мати не засне, жде вона мене», думати, що звучатимуть ці слова у часі війни зовсім інакше, ніж у мирний час… Хіба могла талановита дублянська письменниця і проста сільська вчителька Любов Проць знати колись, що вона напише поетичну присвяту своєму учневі, яку закінчить такою щирою прозою: «З іменинами тебе, Іванку» – наче до живого. І покладе до меморіальної таблиці два зірвані десь соняхи… Та й мати потім повторить: «Я ніколи не думала, що у цей день прийде до нашого обійстя так багато людей… Але я б хотіла, щоб ви прийшли з іншого приводу – синових іменин, весілля Іванкового, народження моїх внуків… Але не судилося»…
Після урочистостей ми перейшли на селищний стадіон, бо там Олег Домчак започатковував традиційний (на Івана) футбольний турнір. Ім’я Героя Луцишина має бути не лише на меморіальній таблиці, а й на устах тих молодих людей, заради яких він загинув. Зійшлися команди Ралівки, Воютич, Городища, Лук та Дублян. Власне у такому порядку вони й розмістилися у таблиці переможців… А розпочав турнір рідний брат Івана Луцишина Андрій, який вчиться на футболіста і перший удар довірили йому. На ворота необачно став ініціатор дійства Олег Домчак і пропустив примітивний гол, від чого йому стало соромно, бо за сценарієм, мав парирувати удар… Наступного року команд, гадаємо, буде більше.
Зрештою, ми тільки тепер вчимося гідно вшановувати своїх Героїв…
І наостанок те, чого я не можу не згадати. Чи не уперше за чотири роки, відколи загинув Іван, я побачив Наталю Луцишин усміхненою… Видно, від того, що відчула – не самотня у своєму горі, бо приїхали родичі інших загиблих, представники влади і прийшло багато односельців… Боже мій, як мало треба згорьованій Матері для краплини радості…
Роман ІВАНЧУК.