Баба «Барбариска»
Я не можу не розповісти вам цієї історії. І якщо вона комусь допоможе хоч на грам стати добрішим, щирішим, то буду рада… Зустріла біля банку свою давню подругу – традиційні питання «Як справи?» і відповіді «Та все нормально».
А ОТ на «Звідки йдеш?», треба було розповісти, що перерахувала щойно 200 гривень дитині, якій треба термінову і дорогу операцію, а батьки незаможні… «Але ти дурна, – чую у відповідь, – а може то аферисти, а хтозна, чи гроші дитині потраплять, а чи допоможе операція?» Я поспішила відійти від подруги, бо вона мене однаково не зрозуміє. Може тому, що стала така як усі – черствою, замкненою за власним парканом… Собою не хвалюся, хоча у розкошах не купаюся, але намагаюся поділитися з тими, кому моя гривня, може, потрібна більше…
Знаю, що таке щирість, зі своїх дитячих літ. У нашому під’їзді жила баба Ніна, яку дітвора з подвір’я називала «Барбариска». Вона працювала десь посудомийницею, грошей отримувала небагато, але, коли йшла з роботи, витягала зі своєї старенької сумки цукерки «Барбариски» і пригощала усіх. У нас складалося відчуття, що жінка, не маючи своєї сім’ї, дітей, отримувала задоволення від того, що когось пригостить. Ми знали, коли вона повертається, і з нетерпінням чекали. Спочатку обгортки від цукерок кидали собі ж під ноги, а коли одного разу побачили, що баба Ніна їх визбирує, перестали смітити. А ще вона любила напекти печеня або пиріжків – чи то з ревенем, чи то з вишеньками, виходила на подвір’я з цілою мискою смаколиків і частувала нас. А коли прийшов час і ми, вчорашні дітлахи, почали одружуватися, наша «Барбариска» сама напрошувалася пекти весільний коровай, мовляв, легка у мене рука і діти будуть жити легко та щасливо. Баба Ніна ні копійки не брала за свою працю… Коли молодята виходили на подвір’я, стояла біля дверей під’їзду і чомусь гірко плакала, а услід по-материнськи нас хрестила…
Коли баба «Барбариска» захворіла тією хворобою, яка називається «старість», усі ми, учорашні діти, яких пригощала цукерками, постійно навідувалися до неї. Хтось приніс поїсти, хтось білизну виправ, хтось уколи робив, хтось просто сидів біля ліжка. Її офіційна доглядальниця – внучка рідної сестри, жила у Львові і бути біля старенької геть не могла. Цей обов’язок на себе ми взяли усім будинком. Так усім будинком зі сльозами на очах ми і проводжали нашу бабу Ніну на цвинтар.
Мені дуже боляче, що «Барбарисок» стає щоразу менше…
Ольга ВДОВЯК.