Боєць АТО: «На Донбасі уже починають розуміти, що під Росією добра їм не буде»

SambirWZ
51

Боєць АТО: «На Донбасі уже починають розуміти, що під Росією добра їм не буде»

Учасник бойовий дій, наш земляк, збирає експонати для домашнього музею свого сина – щоб він знав, де батько був…

Гість «Високого Замку» – пан Олег, мешканець Самбірщини, який наразі не може для преси назвати свого прізвища, бо, не виключено, як був у зоні АТО, так туди може повернутися. Виявляється, він розвідник і зайва слава йому не потрібна. Але розмова з цим чоловіком, гадаємо, вам буде цікавою.

– Пане Олеже, ви, на скільки знаю, добровільно пішли до війська…

– Почалося усе з Майдану. Я був у столиці у ті гарячі дні у ролі сотника, мав під собою цілий легіон, до речі, з представників різних національностей – чеченці, азербайджанці, євреї, грузини, угорці, вірмени і, звичайно, українці. Коли Майдан закінчився, а я ще був у Києві, надійшла невтішна звістка – російські війська висадилися у Криму. І тоді я взявся разом з офіцерами Збройних Сил, військовими пенсіонерами, афганцями формувати уже нові підрозділи з новим призначенням. Насправді, не уявляв собі тоді, що можу сидіти у теплій хаті, коли у твоїй країні незрозумілі «зелені чоловічки».

– Як зреагувала ваша сім’я на те, що глави родини так довго не було… Починаючи з Майдану.

– На Майдан, коли їхав, дружина сама мені речі пакувала, щоправда, потім хвилювань і сліз було дуже багато, але вона розуміла, що це мій вибір. Іншого просто не могло бути. Та й син знав, де його тато. Зрештою, коли був на сході, щоразу відчував їхні хвилювання, їхню любов, і це мені багато допомагало. До речі, привіз звідти прапори з автографами, побажаннями бійців, з якими служив. І хочу, щоб це був своєрідний музей для мого синочка. Він повинен знати, коли виросте, чим жив його батько.

– Чому на початку війни було так багато жертв? І наші терени часто здригалися від «Пливе кача»…

– «Пливе кача» – це розрив душі. Ще на Майдані сльози самі лилися… Але на час початку війни ніхто не думав, якою жорстокою вона буде. Та й військових фахівців було обмаль. Зрештою, роками все велося до знищення української армії. Тепер розуміємо: свідомо. Та коли на Україну напав ворог, патріотизм людей зашкалював. Багато молодих пішли на фронт, зокрема, у добровольчі батальйони, хоча досвіду ведення бойових дій не було. Але це був такий час, коли навіть військовики-контрактники почували себе безпечно, не розуміючи, що це хоч рідна українська земля, але ворог на ній убиває… Якось на початку війни до мене звернувся молодий хлопчина років вісімнадцяти, який автомата у руках не тримав, мовляв, запишіть мене до армії, бо хочу воювати. Я його почув, але відмовив, бо годі було ризикувати молодим життям. Минуло небагато часу і я побачив його фото з чорною стрічкою біля запаленої свічечки… На жаль, таких ситуацій було немало. Хтось гинув справді героїчно, хтось – із необережності чи через відсутність досвіду. І це теж правда.

– Пане Олеже, які настрої нині у вояків на сході?

– Настрої бойові та оптимістичні. Хлопці навчилися воювати і готові у будь-який час звільнити наші території…

– А попри це – які настрої у місцевих мешканців там?

– Не хочу нікого розчаровувати, але до національної єдності нам ще дуже далеко. Недарма кажуть, що одна справа – звільнити територію, а інша – змінити помисли тамтешніх людей. На жаль, за багато років незалежності український дух там не виховували. Тому почасти і є те, що є – людям байдуже – чи Росія буде, чи Україна, аби лиш не стріляли. Але коли настане мир, я думаю, що і цю ідеологічну прогалину здолаємо. І це проблема, до слова, не стільки тих людей, які там живуть. Є міста, у яких у часі голодомору тридцятих років згинули українські родини, а натомість з Росії привозили росіян. Таким важко стати українцями… В одному місті, де я був, справді українських родин є лише шість – ті, які вижили після голодомору. І знаєте, вони там мають свої невеличкі бізнеси і, незважаючи ні на що, допомагають нашим бійцям – чи грішми, чи продуктами. Навіть, знаєте, їхні будинки відрізняються – відремонтовані, охайні, грядки оброблені, на подвір’ях – живність… Як мені здається, Луганщина більш лояльна до України, ніж Донеччина. Принаймні, у тих містах, де я був. Хоча мушу відзначити і таку деталь: тамтешній люд уже починає розуміти, що під Росією добра їм не бачити.

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар