Вишиване дефіле

SambirWZ
106

Вишиване дефіле

З приводу того, як соціальні мережі одного дня розквітли узорами

От не можу не написати… Те, що творилося у соціальних мережах минулого четверга, вартує окремих коротких роздумів. То був День вишиванки і ледь не усі вважали за честь виставити себе на оглядини, зібрати якомога більше лайків і прочитати коментарі типу «Боже, які ми гарні». Справді, гарні – не сперечаюся… 

АЛЕ СЕРЕД усього того квітучого розмаю і дописів про те, як ми любимо Україну, як ідентифікуємося з нею, мене не покидало міркування про те, що не кожен, хто прикрасив груди узорами, справді є тим українцем, яким має бути. Чи не прикриваємо ми своє не найкраще нутро вишиванками? Чи справді живемо за законами гідності? Знаєте, одна справа зняти кліпи, потанцювати, пофоткатися, розповідати вірші, а зовсім інша – правдиво любити Україну, творити її, не красти, не брехати, не брати хабарів, не лукавити, поважати один одного, а головне – мати вишиванку в серці… З усього розмаїття постів у четвергових соціальних мережах я б виділив один, не пригадую уже автора, але гарно сказав… У нього був вчитель географії – дивакуватий такий, вимогливий, але правильний. І він завжди носив вишиванку… А перестав носити у 1991-му, коли відродилася Україна і всі поспіль раптом стали патріотами, прикрасивши себе розмаїтими узорами. У цьому, погодьтеся, глибока філософія… Вишиванка – це не одіж на показ, яким прикрашають свято, це, знаєте, стиль життя і мислення.

Роман ПОГОНИЧ.

Вас це може зацікавити