«Все буде добре» – любив казати Микола Кундис

SambirWZ
252

«Все буде добре» – любив казати Микола Кундис

Але приходить той час, коли добре закінчується, коли все, чим жив, стає минулим і пам’ятається лише в умах тих, заради кого жив… Згасла свіча доброго лікаря, прекрасної людини, чудового сім’янина і друга Миколи Мироновича Кундиса. Він як міг, боровся зі своїми недугами, він гамував біль за щирою посмішкою, він розумів, що рано чи пізно це станеться, але казав: «Все буде добре»…

У ЦІ дні його згадують в сім’ї, у колективі, величезна армія пацієнтів та друзів і розмови починаються словами: «Не віриться». Ми шанували його за життя так само, як шанував він усіх нас. Він був безвідмовним для пацієнтів, він переймався здоровям кожного… Чи вдень, чи вночі жив своєю роботою, жив нами і заради нас… Перед тим, як написати ці рядки, я зустрівся з головним лікарем Самбірської ЦРЛ Богданом Марчуком та завідувачем урології Володимиром Кострицьким. Вони розповідають мені про Кундиса, а чую: голос бринить, бачу – сльоза чоловіча навертається. Мають що колеги згадати… Народився Микола Миронович у Самборі, одразу після школи пішов в медінститут, потім робота у Старому Самборі, а на початку вісімдесятих повернувся у Самбірську ЦРЛ. Згодом на посаді головного уролога району змінив Володимира Федишина, а не так давно став і заступником головного лікаря з медичної роботи. На цю посаду ніхто не хоче йти, вона занадто клопітна, а місцями невдячна. Але Микола Миронович був командним гравцем і добре розумів, що так чи інакше, а хтось має бути і начмедом. Він дуже переживав, як відбуватиметься те, що називається «медичною реформою», він пережив за кожен відділ зокрема і кожного медика, він просто хотів щоб «все було добре»… А ще він разом з колегами робив такі унікальні операції, що їх лише в Самборі та у Львові могли робити…

В його біографії є і такі рядки – член Самбірського міськвиконкому, депутат міської ради. До речі, незважаючи на складну недугу, друзі ввели його у список однієї з партій на недільні вибори… А в день голосування ми його уже ховали… Знаєте, мені чомусь часто останніми місяцями доводиться писати такі рядки на прохання медиків, які втрачають своїх колег. Дорогі наші лікарі, живіть довго, бо хто ми без вас?

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити