«В усіх тати, як тати, а в мене якийсь не такий…»

SambirWZ
227

«В усіх тати, як тати, а в мене якийсь не такий…»

В неділю був День Батька… Я дуже хочу як колишня самбірчанка, аби ви надрукували мого листа. Може це буде сповідь перед батьком, може наука комусь, проте, мушу віддати той борг дорогій мені людині, який не віддала за його життя.

ЩОРАЗУ, коли приїжджаю в Самбір до матері, найперше йду на кладовище, щоб погладити холодний граніт і помолитися. Батько дивиться на мене вічною посмішкою. Це було його останнє фото, яке зробили на моєму весіллі… Нас в сім’ї були дві доньки, я старша. Батьки – прості робітники. Тато – колійовець, слюсарив, чи чим він там займався толком не знаю, але завжди пахнув якимсь мазутом, дешевими цигарками і вчорашнім самогоном. Він непогано заробляв, майже вдвічі більше, ніж мама, але чомусь завжди мав «ліві» гроші. Аванс і зарплату повністю віддавав мамі, а вже вона розпоряджалася ними на власний розсуд. І у нас з дитинства складалося враження, що годувальницею родини була мама. Мабуть, від того і ставлення до батька було таким собі… Коли він приходив за мною у садок, то ніколи не допомагав мені одягатися. Він просто підходив до віконечка, всі його впізнавали, а вже тоді я виходила. Це уже потім дізналася, що в маленьку дитячу роздягальню він не йшов, аби не залишатися після себе запах мазуту, аби ніхто не бачив його темних потовчених, загрубілих пальців. Але мені було від того боляче. У всіх тати, як тати, а у мене якийсь не такий. Щоранку, коли йшла у школу, мама давала мені копійки на сніданки, а тато завжди додавав – головне, аби хтось не побачив. І я сприймала це як належне і навіть не вважала, що за це треба бути вдячною. Він ніколи не приходив на батьківські збори, казав, що не розуміється на цій науці і вихованні. Справді, він був якийсь черствий. Він ніколи не посадив мене на коліно, не погладив, не поцілував, не казав ласкавих слів. І це мене ображало і я переконувала себе у тому, що він мене, мабуть, не любить. Ми ніколи не святкували його день народження – він не наполягав, а ми робили вигляд «Ну, і що». Та навіть за столом, коли попадалися якісь смаколики, він казав: «Я то не люблю, нехай ліпше діти».

Ми готувалися до випускного вечора. Була домовленість у класі, що йдуть всі батьки – як би там не було, але день пам’ятний і для них. Мені шили парадну сукню, мама теж придбала собі обновки, а про тата ми й не дуже турбувалися. І коли він сказав: «А що я там не видів», мені, з одного боку, було дуже прикро, а з другого – ну і добре. Він таким незграбний, не буде мене ганьбити. Потім я стала студенткою і він кожного разу ніс мені сумки на вокзал. Це був той час, коли ми справді були разом, але я навіть не знала, про що з ним говорити. Я, мабуть, ображала його тим, що дозволяла вести мене лише до вокзального мостика. Просто не хотіла, аби мої друзі, з якими їздила, його бачили. Але він щоразу додавав мені біля мостика ще трохи грошей до тих, які давала мама. І при цьому казав: «Щоб ти не була у тому Львові голодною…» Коли їхала електричкою, то не платила ніколи, а кондукторам казала: «Я Івана … дочка». Виявляється, мого тата знали всі. У відповідь кондуктори посміхалися і я вірила, що у нього справді авторитет, хоча який мені толк від його авторитету… Мене дратувало його вічне запитання: «Ну, як ти вчишся». Я не знала, що йому говорити про свою науку, не знала, навіщо йому це і тому обходилися традиційним: «Нормально». На п’ятому курсі я виходила заміж за львів’янина. Але за місяць до весілля батько потрапив до лікарні з якоюсь болячкою і у нього знайшли онкологію. Це був жорстокий удар і мені насправді стало шкода його. Але роздратовувало те, що навіть перед найбільш врочистою подією у моєму житті батько припідніс таку страшну новину… Він заборонив будь-кому розповідати про свою біду і відразу попередив: на операцію не піде, бо то купа грошей, а смерті все одно не минути. Ми все ж думали рятувати до останку, але батько одного разу сказав: я не хочу, щоб ви зичили гроші, а потім віддавали, коли мене не стане. Здавалося, він навіть у такій справі не захотів себе відстоювати, хоча я відчувала його мудрість. Знаючи про свою невиліковність, він не хотів, щоб ми потім бідували.

Перед весіллям батько сам купив собі новенький костюм, щоб гарно виглядати перед львівським панством. А нам сказав: цей костюм мені скоро теж знадобиться. Коли на забаві дали слово батькам наречених, мій розплакався і єдине, що вичавив зі себе: «Діточки, я хочу, щоб ви були щасливі». На фоні виступу його свата це виглядало аж надто скромно і чомусь подумала собі, що міг би й підготуватися… А потім він мене запросив на танець, хоча це мала зробити я на знак вдячності. Ніколи б не подумала, що він уміє так гарно танцювати. Батько не зводив з мене очей, які випромінювали радість. Мені здавалося, що я чула, як бється його серце… Скінчилася музика і він поцілував мене в щоку. Це, мабуть, той перший його поцілунок, відколи себе пам’ятаю.

А потім став згасати, мов свічка. Ми підтримували його, як могли. Кожного разу, коли приносили ліки, він обов’язково питав, скільки вони коштують і просив не тратити грошей. Після того ми завжди применшували ціну. Він терпів біль, страшенний біль, але намагався його приховувати: «Все добре» і навіть пробував посміхатися… На похорон прийшло дуже багато людей, які з ним працювали, і я чула, як гарно вони відгукувалися про мого батька. І раптом упіймала себе на думці, що даремно не оцінювала його у своєму житті, даремно соромилася ним. Я тільки тоді відчула, кого я втратила… Він справді любив усіх нас і жив та важко працював заради нас. Він любив нас своєю батьківською любов’ю, якої я не розуміла. І навіть якщо він не вмів говорити ласкаві слова, то чому не говорила їх я? Я соромилася, бо мій батько не був паном, а простим трудягою, і якимсь дуже непутящим… Минуло багато літ, як він помер, а я досі відчуваю свою провину перед ним. Дорогі мої, якщо ваші татусі ще живі, шануйте їх. Навіть тоді, коли вони пахнуть мазутом, коли одягнені не так, коли не йдуть на ваш випускний, коли не вміють сказати вітальне слово на весіллі і коли просять не витрачати гроші на їхнє лікування… Любіть їх завжди…

Людмила М., Львів.

Вас це може зацікавити