Війна, яку ми забули

SambirWZ
16

Війна, яку ми забули

Юрій Лешкович повернувся із чергової поїздки із зони АТО, куди їздив уже шостий раз, переганяв черговий автомобіль. Цього разу для військовика-прикордонника зі Слов’янська, який їздить по кордону батьковим Daewoo. Нова автівка – джип – просто знахідка. Офіцер тішився обновці, як мала дитина. Та й батько його, до слова, теж військовий, не втаємничував радості, каже, ще трохи і домашню машину добив би… Юрій Лешкович разом з однодумцями готує для фронту і інші автівки. Зізнається, що один раз поринувши у волонтерство, вже не може позбутися цих відчуттів. Вдома каже, що їде у бізнесове відрядження, а сам – на схід…

Уже за традицією, коли Юрій Лешкович приїжджає, ми йдемо на каву і він розповідає, як воно було. Цього разу на каву ми пішли, але просив нічого не писати, а я дав слово мовчати… Річ у тому, що в Самборі дехто сприймає волонтерство – це коли за свої гроші купуєш машину, за свої гроші доставляєш на фронт, як банальний піар. Чого вартують міркування окремих “друзів”, мовляв, ну добре, їздив перед виборами до міської ради, переміг, став депутатом, та дай собі  спокій…  Або: чого їздити, воїни там все мають… Коли ж Юрій Іванович просить когось із місцевих патріотів поїхати з ним просто так, за компанію, бо в гурті веселіше, одразу у всіх ціла купа аргументів “проти”. Добре, що є надійний і перевіреним однодумець Андрія Мандзяк, який так само має купу аргументів, але не може відмовити. Зрештою, пан Андрій – офіцер запасу і добре розуміється у всіляких військових штуках… Є ще один самбірський волонтер – Андрій Куйдич, який постійно допомагає у ремонті машин і їх доставці на фронт. Чужих коштів ці волонтери заради спокою не долучають.

Цього разу наші волонтери побували у багатьох частинах, де у них уже є знайомі військовики. Враження, зізнався Юрій Іванович, щоразу паскудніші. Щоразу гірше, бо переслідує відчуття того, що про вояків забули – мовляв, ви собі там воюйте, а ми собі тут бавимося. Солдати не розуміють цієї війни: їх обстрілюють цілодобово, а у відповідь маєте мовчати, бо діють містичні Мінські угоди. Мінські угоди хіба в телевізорі. На ділі – десятки поранених і убитих. Мирний обиватель навчився реагувати на дві цифри – скільки було обстрілів (як то добре, що вчора 46, а нині – 44) і на кількість убитих чи поранених. До слова, цифри не завжди збігаються з реальністю. “Ми сидимо з нашими самбірськими саперами, балакаємо про те, про се, начебто , як удома, а потім починається стрілянина. Ми, кажуть, хлопці,  лягаючи спати, не знаємо, чи вранці прокинемося…” – розповідає Юрій Лешкович, а у самого сльози на очах. І коли чуєш там такі одкровення, після повернення у Самбір стає сумно. Сумно, що  знамениті волонтерські організації, які колись збирали гроші, тепер принишкли, сумно, коли просили, аби свято останнього дзвоника у кожній школі розпочиналося з хвилини мовчання, а цього нема, бо свято… Ми практично не згадуємо про потреби тих, які на війні. Ну, що вартують слова бійців про те, що їх згадують політики і влада хіба перед виборами або перед Різдвом чи Великоднем. Складається враження, що Україна поділилася на два світи: в одному гинуть люди, а в іншому – п’янки-гулянки. Патріотизм, каже наш співрозмовник, це не вишита сорочка, це щось значно більше. Це – розповідь того молодого офіцера-прикордонника, якому привезли зі Самбора джип: “Ви подивіться на сидіння батьківського Daewoo – тут кров поранених не відмивається… І я їх перевожу, бо деколи дочекатися медиків  складно… Найважче, коли і я не встигаю, і  в салоні хлопець помирає…”

Юрій Іванович продовжив свою розповідь про волонтерство та забуту війну доволі відверто. Є колишні бійці батальйонів, які можуть знімати з карточки банкомату великі суми, а потім скуповувати торби горілки і закуски. Можливо, це ті гроші, які люди дають на підтримку загонів, а насправді вони потрапляють не туди? Кажуть, що деякі бійці чи волонтери, ніде не працюючи, провадять у своїх оселях новітні євроремонти, купують автівки… Або таке. Коли у газеті оголосили, що волонтерська організація “Легіони Свободи Самбірщини” має дозвіл Мінсоцполітики перевозити автівки з-за кордону  у зону АТО, то до пана Лешковича  зголосилося немало. Але не тих, які хотіли купити у Польщі нерозмитнену машину і без проблем доставити на війну, а тих, які хотіли, щоб ті машини їхні задниці в Самборі возили…  Деякі відомі колись і забуті нині  волонтерські організації навіть не планують прозвітувати про зібрані у людей кошти для зони АТО. Більше того, видають їх за свої заслуги, хоча насправді лише взяли на себе роль посередників між миром та війною. “Слухаю ті емоційні розповіді і уже не хочу вірити, що ми справді забули ще не виграну війну, що відділилися від тих, хто опинився на межі життя і смерті… І що відповісти людині, яка в мирному Самборі просторікує: якби ви не возили на схід машини, то може б і війна закінчилася… І дивуйся після того, що на Хар-ківщині зупиняють наших волонтерів працівники поліції і кажуть, що везти нерозмитнені машини – незаконно”, – каже пан Юрій.

Коли наші їдуть на схід з машинами, то думають, як краще добратися туди. А як виїхати звідти – питання другорядне. Цього разу самбірським  волонтерам було складно. Всі квитки на потяги до Львова були розкуплені тими, яким війна нецікава. На щастя, попався їм випадково 63-річний пан Валерій зі Львова, який уже 29 разів власним бусом возив на схід для вояків усе необхідне. Маючи пенсії трохи більше тисячу гривень, товчеться постійно у дорозі, бо знає, що на сході його чекають. До Львова бере солдатів-земляків, які дочекалися ротації. Коли Юрій Лешкович та Андрій Мандзяк успішно з ним доїхали до Львова, то вирішили віддати йому ті гроші, які собі на зворотний шлях залишили. Дід Валера насупив брови: “Зараз вам по шиї “настріляю…” А може війна на таких і тримається? А може перемогу такі люди і принесуть. Хоча, коли відбудеться перемога, а вона неодмінно відбудеться, то переможців буде значно більше, ніж бійців, а волонтеру діду Валері забракне місця у першій шерензі.

Нехай Юрій Лешкович не гнівається, що ми оприлюднили його одкровення про справи військові, але й мовчати не хотілося.

У «Сові» – сова…

Бійці, до яких час од часу приїжджають самбірські волонтери, вирішили віддячити. А оскільки пан Лешкович – один із співвласників “Сови”, то їхній подарунок цілком логічний. Вояки замовили у краматорських скульпторів сову, виточену зі… солі. Ще й із підсвіткою… Доволі оригінальний  подарунок знаходиться в однойменному самбірському магазині. Тут і зазнимкували колектив, плоди праці якого так само є у волонтерській діяльності Юрія Івановича, та несподіваний солений презент зі сходу.

 

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар