Військове майно Передільниці пропадає у нас на очах!

SambirWZ
18

Військове майно Передільниці пропадає у нас на очах!

Соціальні мережі б’ють на сполох, аби і ці будівлі не розікрали так, як свого часу розікрали військову частину у Старому Самборі. А ми і самбірської тривоги додали.

ЩЕ РОКІВ п’ять тому разом з тодішнім головою Старосамбірської РДА Мироном Пацаєм ми заїхали в Передільницю на територію колишньої військової частини. По секрету Мирон Дмитрович пояснив мету: для того, щоб після критичної статті щось та зрушилося з місця, бо будівлі отримали у користування представники Львівського Університету бізнесу та права. Одне слово, там мав бути навчальний заклад, який би готував молодих фахівців і вступників для цього Університету. І, до слова, якщо не помиляємося, сам пан Пацай хотів освіжити наукою цю місцину.

Знаєте, як тільки така ідея виникла в ентузіастів, ми стали сумніватися у здійсненні мрії, бо Передільниця – не таке уже й велике село, та й далеко від цивілізованих центрів – якщо їх можна так назвати. Зрештою, як і від людних трас. Хоча нас запевняли, мовляв, налагодити рух маршрутки «Самбір-Передільниця» не так складно. Можна було пустити автобус – не проблема, але дожилися до того, що капітальні колись приміщення просто пропадають і заростають бур’янами. Цю тему підняв у соціальних мережах Богдан Ясінський і спасибі, що підняв, бо нарід уже почав забувати, що у Передільниці колись було зовсім інше життя, була військова частина, а тепер людей взагалі мало залишилося. Якраз тоді, коли були з Мироном Пацаєм, говорили про те, що наука сюди навряд чи повернеться – адже коледж Університету є у Старому Самборі і ним керує Степан Сюшко. Створювати там заклад відпочинку, лікарню, завод – охочих, радше всього, не знайдеться. Зі сумом довелося констатувати, що райдужних перспектив там годі намалювати. Позаяк допис пана Ясінського був адресований голові райради Тетяні Терлецькій, вона відразу і зреагувала: «Майно Передільницької частини рішенням сесії районної ради V скликання було передане в оперативне управління Львівського Університету бізнесу та права. Вашу інформацію візьмемо до уваги та розглянемо на майбутніх пленарних засіданнях». Розглянути, певна річ, можна, але те, що колись передавали, уже далеко не те, що зосталося. Роки зробили свою справу. Кажуть, допомагають і місцеві, розкрадаючи майно, бо ж його ніхто не стереже. А це уже збитки. Ми собі думаємо, що владі треба негайно повертати приміщення і виставляти його на продаж. Благо, тепер є всеукраїнські торги і хтось може мати гарні ідеї та зайві гроші. А що стосується того, що управлінці майном довели його до жалюгідного стану, то можна подумати… Гріхом не згадати ситуацію у Хирові. Там пропадало майно колишньої військової частини десантників. Влада продавала будівлю довго, а вона гинула на очах. Нарешті умовили покупця – Андрія Лопушанського, він придбав, став наводи лад, перекривати, ремонтувати, облагороджувати. І коли щось та вималювалося, місцеві критики враз заговорили, що треба було продавати майно за ще вищими цінами. Чому самі не купували? І чи рахували, скільки грошей треба вкласти бодай для того, аби поміняти покрівлю, що валилася? Але то вже справа моралі. До речі, пожежа не так давно понівечила працю колективу Андрія Лопушанського багатьох років, але береться за відновлення… Треба шукати покупця і на Передільницю – іншого виходу нема. І аби не було так, як у Старому Самборі, коли на очах у всіх майно військовиків грабували, а потім самі ж піднімали вереск: такі будівлі понищили. І чого влада не вберегла? Так само зараз у Самборі пропадає колишній університет, так само бовваніє без діла Будинок офіцерів на вулиці Івана Франка. Нам колись буде соромно перед дітьми, що хтось щось будував, а ми просто не вберегли…

Та повернемося у Передільницю. Нас збентежив ще один допис. «Надія Деркач: Я вам щиро вдячна за ваші викладені світлини і справедливі слова в коментарі. Це справді ЖАХ!!! Я можу дозволити собі так сказати, бо живу тут вже 41 рік! Тут народилися і виросли мої діти, досі на літні канікули приїжджають мої внуки… Все це падіння відбувається з 2004 року, коли військова частина передислокувалася в м.Ковель. Я теж колишня військовослужбовець і все відбувалося на моїх очах. Ми передавали приміщення під ключ (особисто я – медпункт), мили вікна, підлоги, перевіряли наявність вкручених електролампочок, розеток, виключателів – таке було розпорядження комбата, бо так буде приймати від нас район. А зараз в якому стані все знаходиться? І тут ще проживають люди – 6 сімей військових пенсіонерів і до 10 сімей цивільних. Це називається ВИЖИВАННЯМ! Про нас, напевно, ніхто і не знає, бо ми офіційно приєднані до с. Передільниця, а реально, ви бачили, живемо серед поля. В нас ніде купити хліба, солі, цукру, потрібно йти більше 3 кілометрів у Нове Місто або в Передільницю. Але ми старого загартування із оптимізмом надіємося і чекаємо на кращі часи!!!» А це уже соціальна проблема людей, які опинилися там волею-неволею у ролі заручників.

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити