Герої дев’яностих: перші «демократи» і «партократи» згадали, як у Самборі Україну розпочинали
У Самборі відбулася непересічна подія – зібралися депутати міської ради першого демократичного скликання. На той час їх було 150 – ви уявляєте, яка потуга, але до дня 28-річчя з нагоди перших демократичних виборів не дожили приблизно чотири десятки. Якщо колишні 150 депутатів мали б такі ж апетити, як деякі наступні каденції, то приватизували б усе до останньої цеглини ще тоді…
Нинішній господар ратуші Юрій Гамар таки зібрав у Народному домі немало з тих, які були першими. Ця будівля пам’ятна для них, бо сесії там і відбувалися – сесійна зала міської ради усіх не вмістила б. Більше того, тоді був такий величезний патріотичний спалах, що нарід підходив до Народного дому, аби з гучномовців жадно слухати, про що там обрані бесідують.
І не дивуйтеся, бо то були перші вибори, коли справді обирали, а не призначали депутатів. Треба сказати, тоді еліта поділилася навпіл – одні були «демократи» – дуже патріотично налаштовані, а другі – «партократи», «червоні директори» і «сільські барони». Хоча як одні, так і другі палко любили Україну, лише кожен по-своєму. Одні ставили на перший план ідеологічні питання, інші займалися господаркою. Хоча в купі приймали направду історичні рішення. Був момент, коли одні образилися на інших, і «директори» поїхали до Києва і там блискавично отримали рішення парламенту на поділ єдиної Самбірської міської ради на міську і районну. «Партократи» торжествували, «демократи» гнівалися. Був і так званий «коридор ганьби» – з Народному дому виходили «партократи», а «демократи» разом з народом їм провадили «ганьбу» – Боже, що то місто тільки не пережило…
Це був той історичний час, коли обрали головою політв’язня Зоряна Попадюка, його на руках несли з Народного дому в ратушу, щоправда, стільки всього, скільки потім бідолашному Зоряну Володимировичу довелося пережити, не переживав жодний інший голова. Ще б пак, злам епох і боротьба старого з новим. Депутати практично одноголосно прийняли рішення про встановлення над ратушею жовто-синього знамена і цю місію виконав Осип Бичик – літній, але сміливий чоловік… При тисячному гурті містян і після рішення першої демократичної ради знімали з площі Ринок, яка тоді називалася площею Леніна, монумент вождя. Він стояв акурат у тому самому місці, де нині пам’ятник Матері-Україні. Треба визнати, що тоді уже твердо наступали на систему демократи, але хоч конаючою, проте, ще сильною, була комуністична партія. І для того, щоб йти супроти неї, треба було мати мужність. Ця доба не настільки давньої історії позначена ще й тим, що в Самборі тривали міжконфесійні війни. Для молодого покоління нагадаю: це коли одна половина Самбора йшла на іншу з емоціями та бійками, бо одні називалися греко-католики, а інші – православні, або ж навпаки. Уже точно не пригадую, яка з конфесій, але окуповували ратушу, не випускаючи навіть у туалет чи на нічліг членів виконкому, бо домагалися потрібного їм рішення. Були голодування у наметах, а брат гнівався з братом, бо один з них став греко-католиком, чи сестра зі сестрою, бо одна з них стала православною. Богу дякувати, мир і спокій прийшов у місто після того, як влада включила розум, а громади отримали нові пляци під будову нових храмів – головою виконкому був на той час Остап Чаплик… Мабуть, з легкої руки перших демократів, в місті нині стільки храмів, що жодне інше місто Галичини такого достатку не має.
А ще то був час початку приватизації. Пам’ятаю, як працівники управління торгівлі масово відмовлялися від викупу своїх будівель, бо як воно буде далі – не виживуть. А Зорян Попадюк буквально змушував до приватизації. Нині мало хто це пам’ятає, але так було… До слова, багато хто тоді не розумів Зоряна Володимировича з його перспективними поглядами на життя, за що і діставав по шапці, але минав час, і ті паростки новизни, які він нам втовкмачував у голови, проростали. Він був не таким, як інші, він просто не був вихідцем з комуністичної системи, бо купу літ провів за ґратами як політв’язень. А от що мені не конче подобалося з тих часів – що влада, підкоряючись обласній раді, починала робити все, аби чимдуж розвалити тодішні колгоспи. Вони б і самі пішли у небуття, але не так швидко. Може б ще щось і збереглося. Бо акурат тоді селяни, відчувши, що всі ферми і тракторні стани – то їхні майнові паї, стали розбирати по цеглинах і ферми, і тракторні стани, і колгоспі контори, і все, інше що нажили за багато десятиліть…
…Того дня, але 28 років тому, Народний дім поринув у ці та інші спогади, якими зі сцени ділилися Зорян Попадюк, Остап Чаплик, Йосип Кронжко, Любов Проць, Ярослав Припін, Оксана Скварко, Роман Паньків (до слова, Роману Михайловичу як набільш мудрому і поважному директору училища культури довірили бути головою зібрання ще до того, як обрали правдивого голову ради). Направду, живі творці і свідки недалекої історії, з якої у Самборі розпочиналася наша Україна.
Роман ІВАНЧУК.