Давайте, піднімемо келих…

SambirWZ
55

Давайте, піднімемо келих…

ПАМ’ЯТАЮ, коли мені було лиш сорок, батько запитав: скільки тобі ще до пенсії? Питання було щонайменше дивним, я знайшов, як віджартуватися, але у відповідь почув інше, мовляв, після сорока роки чомусь пливуть швидше. Я не надав значення цим словам тоді, хоча потім сам переконався: справді, пливуть, наче гірська ріка. Щойно був понеділок – початок робочого тижня, і раптом знову понеділок. Інколи навіть важко за тією швидкоплинністю пригадати, що робив у вівторок чи п’ятницю… Направду, почасти губишся в часі і годі вгадати: чи рік, чи два роки тому була та чи інша подія… Ми тут понеділок до понеділка ліпимо, а насправді рік до року ліпиться. Здавалося, зовсім недавно ми зустрічали з надіями 2020-й і тішилися, що то щасливе число, а ще трішки і уже 2021-й… І при всьому цьому ловиш себе на думці, що у тому швидкоплинні чогось не встигаєш, а так хочеться встигнути все. ДАВАЙТЕ будемо шанувати кожну мить життя, будемо встигати всюди і не будемо витрачати час на те, що не варте уваги. 

НЕДАВНО зателефонував приятель – треба зустрітися, поговорити. Якщо треба, то треба… Насправді, багато чого нас поєднувало, колись допомагали один одному, жили душа в душу. Попили кави, погомоніли про місцеву політику, загадали справи родинні, а я все сиджу і думаю: коли ж він почне «по ділу» щось говорити. Ну, для чогось він мене викликав? Делікатно «підсунув» його до цього питання і почув: та просто так прийшов, погомоніти, знаєте, багатьох моїх друзів і близьких мені людей уже нема, а ми ніколи не шанувати зустрічей з ними… І інші мої друзі заслабли, не знати, чи протягнуть довго. А тепер так хочеться з ними зустрітися, а нема з ким… Справді, ми обмежилися короткими телефонними дзвінками з проханнями, ми перестали бачити дорогих нам людей, ми розучилися любити й поважати… ДАВАЙТЕ у році, який з’явиться на календарі та у нашому житті, шанувати рідних і близьким нам людей, друзів, наставників, колег, сусідів, бо прийде час і ми будемо говорити про них в минулому, або вони про нас…

2020 рік аналітики називають найбільш складним з часу Незалежності. І кажуть: нехай йде з Богом десь на гори-доли… Та нехай іде, тільки мені видається, що за тридцять років сучасної державності жоден рік не був легким, а проблеми не відходили «на гори-доли», а лиш нагромаджувалися. 2020-й додав нам ковід, який навіть провидці не могли передбачити. Люди хворіють, помирають, на своє здоров’я витрачають купу грошей, яких здебільшого нема, а стрічки у соціальних мережах аж кишать воланнями допомогти грішми, бо помираємо… Чи може повертаються люди із заробітків? Ні! Чи маємо вдосталь робочих місць? Ні! Чи задоволені ви справедливістю життя? Ні! Чи зникла корупція, яка роз’їдає державу з середини? Ні, і ще раз ні! Чи перестали гинути на фронті наші сини, чи пам’ятаємо про них на мирній території повсякчас? На жаль, ні… Чи зменшилися витрати на комунальні послуги? Ні, радше навпаки, вони зростають і давлять наші родини. Ми беззахисні перед тими, хто підвищує нам вартість життєво необхідних речей – газ, світло, мобільний зв’язок, тепло, транспорт… Чи маємо надію, що оголошена децентралізація полегшить нам життя? Та ні… Чи тішимося з того, яку владу обрали у жовтні? Знову ж, ні – бо ми хотіли дива відразу наступного дня… Але я про інше хотів би сказати: у тому, що ми не такі, як інші країни, ми самі ж і винні. ДАВАЙТЕ у році, якому ми уже відчинили двері, будемо менше ґнирати на життя, а будемо те життя творити. Принаймні, у тому місці, в якому це залежить від нас самих… І попросимо Бога, щоб не поскупився дати розуму у голови тим політикам, які вершать нашу долю.

КОЛИ будете піднімати келих у Новорічну ніч, згадайте на мить усі оті «ДАВАЙТЕ» і подумайте над тим, що жити стільки літ лише оптимізмом і надіями на щось ліпше, стає щоразу важче та прикріше.

І все ж, з Новоріччям вас!

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити