Девід Альфонсо Міромонтас: «Почимчикував на лєґуміни за ладними, як ружі, колєжанками»… І це було в Самборі

SambirWZ
10

Девід Альфонсо Міромонтас: «Почимчикував на лєґуміни за ладними, як ружі, колєжанками»… І це було в Самборі

У похмурому Самборі за останні два роки, якщо хтось і посміхався вічно, то американець Девід Альфонсо Міромонтас (на цьому фото його не важко впізнати). Оскільки його повне прізвище не для самбірської вимови, то усі його називали просто Девід. Маємо таке відчуття, що за час його праці у місті, він здобув більше друзів, ніж ті, які тут живуть віддавна. Девід приїхав з особливою місією як волонтер Корпусу Миру зі США. У нас і раніше були такі волонтери, але Девід запам’ятався найбільше. Може тому, що вічно був усміхнений, доволі комунікабельний і той, хто потрапляв на його шляху, одразу ставав приятелем. Навіть кореспондент «Високого Замку».

Це уже потім Юрій Гамар – міський голова, буде згадувати першу зустріч з ним. Прийшов у лютий мороз у мештинятах на тонкій підошві, у благенькій американській одежині і з червоним від морозу носом. Тому перше, що подумав Юрій Петрович, аби не було міжнародного скандалу, не дати гостеві згинути у наших холодах, відігріти та пригостити… А вже потім почалося… Про це “потім” ми більше години говорили на прессконфереції в ратуші. Пояснимо, як самі розуміємо місію волонтерства. Приїжджає до нас людина і пробує своїми справами,  ідеями нас хоч якось міняти. Такий собі промінчик з цивілізованого світу. Може це трохи образливо для нас самих, але насправді, вміння мінятися – це Божий дар. Девід спочатку мав бути в Житомирі, але обласний центр, судячи з усього, його не надто вабив і обрав провінцію. Відразу зізнався, що Самбір з його архітектурою, компактністю йому нагадав «шматок» Європи. Бачите, як люди про нас кажуть, а ми тут навчилися лише якусь гидоту бачити…  Але свою місію, тобто те, про що ми на хлопський розум казали, описав по-філософськи. Мовляв, уявіть собі людину, прикуту ланцюгами обличчям до стіни. Людина не бачить нічого, крім власної тіні, а насправді мусить навчитися зірвати окови і вийти з печери, бо людина створена для того, аби творити, а не вічно вдивлятися у тупу стіну і бачити лиш власну пригнічену тінь. Девід каже, що він не представник уряду, конгресу чи президента США, він – волонтер і цим званням дуже пишається. А ще радіє від того, що уся владна команда міста сприйняла його добре і терпіла усі два роки. Терпіла його ідеї та допомагала втілювати. Була добра взаємодія, розуміння, поміч у пізнанні одне одного… А потім сказав українською мовою те, чого навіть ми не могли б придумати: «Почимчикував за ладними, як ружі, колєжанками на лєґуміни». Взагалі, Девід виявився дуже сумлінним учнем і хутко вивчив українську мову. Дивно, у нас деякі москалі за усе життя не годні здолати української мови, а американець упорався за якихось півроку. До речі, то була його ідея спровадити у місто багато центральних телеканалів. А все задля того, щоб безкоштовно пропіарити наше місто. Щоправда, столичні журналісти побачили не лише принади Самбора, а найперше – американця, який вільно спілкується українською. Справді, пішла ціла хвиля телесюжетів, після якої до самбірян телефонували звідусіль, мовляв, ми вас бачили в телевізорі. Дрібниця, але приємно.

Місія Девіда в Самборі була економічна, тому головним чином він був приписаний до відділу економіки і, зокрема Світлани Дутко та Оксани Фур, але потім поширив свою працю на гуманітарну сферу. Зокрема, співпрацював з митцями, навчаючи їх писати проєкти, плідно дружив з педагогічним коледжем і технікумом економіки та інформатики. Зокрема, в технікумі влаштовували підприємницький ярмарок, кидали виклик інноваціям. Одне слово, спудеям було дуже цікаво.

Якось Девід затіяв щось на зразок школи підприємництва і твердив потім, що коли до нього на дводенні курси прийшло б п’ять молодих людей, то був би щасливим. Але прийшло у п’ять разів більше. Було цікаво і йому, і слухачам. Девід зізнався, що основне, чого хотів, то навчити людей нестандартно мислити, робити кроки, які можуть видаватися страшними… А потім висловив журналістам міркування про те, що те, що почав, не має бути одноразовим. І школа бізнесу мусить продовжити свій вік, бо підростають інші молоді люди. У таких тренінгах, семінарах, персональних зустрічах і минав український період життя Девіда. Хоча чогось він і у нас навчився – наприклад, ткацтву, танцям, пісням і навіть колядкам. Хтось пожартував, мовляв, приїхавши взимку і навчившись колядувати, Девід у Самборі уже точно не пропав би… А в принципі, підвів риску наш гість, усе, чого навчився сам і чого навчив нас, – це успіх єдиної команди, яку побачив та відчув у Самборі. Добре, що у чоловіка залишилися про нас виключно гарні враження, а ще ліпше, що керівники міста не пробували його запросити на міські сесії, бо там для американця було б дуже багато несподіванок.

Ми вирішили, що Девід настільки вжився у життя нашого міста, що ми без нього уже не уявляємо свого життя, зрештою, як і він – без нас. Тому розумною була б пропозиція: або його залишити тут, або нехай нас забирає зі собою… Але позаяк це нереально, то товариство журналістів призначило його послом Самбора в Америці. Насправді, не всі ми туди можемо потрапити, але мати за океаном свого Девіда – це круто! Замість себе “посол” залишив нову волонтерку – чарівну американку, яка продовжуватиме місію Миру. Вона наразі ще не володіє українською і у неї перекладачем був Девід, але одне слово «дякую» уже вивчила. З цим добрим словом точно не пропаде.

Єдине, за чим пошкодував перший заступник мера Ігор Несторак, що Девід поїхав зі Самбора неодруженим. Справді, міг би хоч одну місцеву панночку ощасливити Америкою, а то наївся лєґумінів, а ружу лишив нам…

 

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити