У багаторічного директора Самбірської першої школи Марії Холявко буде ювілей. Нехай хоч проживе
ДЕНЬ ДЛЯ СЕБЕ,
бо усі інші дні просто так віддавала сім’ї, школі, учням, вчителям і друзям
Аж страшно подумати, скільки літ товаришую з директоркою першої Самбірської школи Марією Іванівною Холявко. Це втаємничу, аби не видавати нашого віку. Хоча глибоко переконана, що не роки славлять людину, а її справи. Інколи думаю собі, чому ця школа, у якій, до речі, вчилися три мої дочки, має такий успіх? І доходжу висновку: нею завжди керували освітянські авторитети – Георгій Еланський, Георгій Машура і тепер – Марія Холявко. Можу авторитетно твердити, що не лише «вчителем школа стоїть», а директор творить свій заклад…
КОЛИСЬ давно Марія Іванівна, яка тоді ще була Висоцькою, працювала у міськкомі компартії. Можна всіляко ставитися до тих часів, але я точно знаю, що будь-кого у тодішній «білий дім» не брали. Вона була куратором медицини та освіти. Тобто, про усі проблеми, якщо виникали, вона знала першою. Але я не про це… На той час, якщо хтось із комуністів мав намір похрестити дитину у церкві чи поховати рідних зі священиком, а зрештою, так робили усі, то згодом могли мати клопіт. Я відкрию чужу таємницю: Марія Іванівна знаходила нагоду попередити таких про небезпеку опинитися на бюро міськкому. Або проконсультувати, як себе поводити, аби не позбутися посади. Так, колись за похід до церкви можна було залишитися без роботи. Сама ж Марія Іванівна, аби помолитися у храмі, їхала кудись далеко у якесь глухе село, аби її ніхто не пізнав. Зрештою, знаючи її, можу твердити, що не була вона ортодоксальним комуністом, вона просто працювала на громаду, а іншої партії тоді не було. Зрештою, як би це дивно не звучало нині з моїх уст, але колись система підбирала і виховувала кадри. Не хочу нікого образити, але зараз підбір кадрів вимірюється не професіоналізмом, а улесливістю до шефа.
Марія Іванівна завжди жила своєю школою, своїм колективом. Не дав Бог своїх дітей, але подарував тисячі вдячних випускників – це так само її діти. Нагородив нагодою працювати з колективом талановитих педагогів і тим самим творити імідж школи…
Багато років її чоловік Еміль важко хворів. Хоча слово «важко хворів» надто поблажливе. Він 11 років був прикутим до ліжка… Кожен робочий день у Марії Іванівни розпочинався о п’ятій ранку. Слід було і їсти наварити, і прибрати, і чоловікові раду дати. І вже о 7.45 – хоч годинник звіряй, вона у школі. Марія Іванівна чи не останньою завжди покидає заклад, упевнившись, що у вчителів та учнів усе гаразд. Вдома теж робота до пізнього вечора і знову п’ята ранку. І при такому ритмі життя вона ніколи нікому не скаржилася на життя, не скиглила. Ми могли собі так погомоніти по-жіночому, але на людях Марія Іванівна завжди усміхнена. Це просто диво – як би важко не було на душі, а у неї – усмішка, бо чого люди мають бачити твій біль, особливо у школі. Усі житейські проблеми залишала перед порогом… Ще коли жив її чоловік, Марії Іванівні була потрібна операція. Тут я як лікар постійно тиснула, мовляв, зволікати не можна. Та скільки б аргументів не було, вона відповідала інакше: я свого чоловіка у такому безпорадному стані не залишу. Вона просто ризикувала своїм здоров’я, бо не могла покинути рідну людину. Це не просто благородно, це значно більше і я не знаю, чи ми здатні знайти поміж собою людину, готову на таку самопожертву…
Операцію їй таки зробили, але тільки після смерті чоловіка. Вісім місяців лікарняного… Майже не ходила до школи, хоча була у курсі справи всього… Яким же нестерпно болючим був удар по професійній гідності, коли їй дали догану за те, що того року, коли була на лікарняному, не всі діти змогли підтвердити рівень знань під час ЗНО. Чи винна у цьому? Ні, бо не була у школі, хоча переконана у зворотньому – за все відповідає вона, навіть якщо хтось із колег схибив. Вирішила подати у відділ освіти заяву про відставку, хоча друзі вмовили цього не робити. А вже тоді суд догану відмінив як незаслужену. Марія Іванівна пережити не могла того, що треба було ходити до суду, але ніяк не могла допустити, щоб її багаторічна педагогічна праця була спаплюжена.
Я розповіла вам те, про що у принципі не пасувало розповідати, але хто сказав, що про педагогів треба писати лише крізь призму школи. Вони такі ж люди, як і всі ми – зі своїми радощами і болями. Але Марія Іванівна, як мені видається, життя прожила чужими радощами і чужими болями… Цими днями у неї ювілей і я так щиро хочу, щоб хоч той день вона прожила для себе і у колі тих, заради кого жила і працювала…
Людмила СИДОР.