Депутати Самбора згадали маршрут «стодоли на колесах» «Волкова-Комарова», а їм перевізники відповіли бензином за 4 копійки

SambirWZ
25

Депутати Самбора згадали маршрут «стодоли на колесах» «Волкова-Комарова», а їм перевізники відповіли бензином за 4 копійки

Позачергових сесій у Самбірській міській раді значно більше, ніж планових, але ми віримо, що теми такі, які потребують нагального вирішення. Позаминулого вівторка треба було зібратися, що вирішити кілька фінансових питань.

Зокрема, чи не вперше за багато літ Самбір спромігся виграти проект Державного фонду регіонального розвитку – за півтора мільйона гривень мають нарешті довести до ладу стару розвалюху – спортивний зал ДЮСШ. Ми про це писали попереднього разу, повторюватися не будемо. Але міська влада має внести свою частку – більше 145 тисяч гривень, і за ці зміни у бюджеті депутати мали негайно проголосувати. Що успішно і зробили. Так само, як прийняли медичні кошти – 18,5 мільйона гривень, від об’єднаних громад Самбірщини на лікування своїх мешканців. Ці питання пройшли «на ура», бо дискусій не викликали. А от тема автоперевізників зайняла значно більше часу, викликала хвилю емоцій.

Свого часу Роман Барна мав претензії до підприємства перевізників Івана Романяка, а тому з його намови Іван Миколайович мав би доповісти слугам народу про ситуацію з поневіряннями пасажирів. Але у той день, коли керівник прийшов у ратушу, Роман Павлович захворів, проте йому знайшлася гідна заміна. Ліля Гейник, яка оберігає свій віддалений округ – від третьої школи аж до Стрілкович, говорила і про вартість проїзду, яка виросла, з точки зору депутатки, неоправдано, і про те, що вулиця Калнишевського – настільки довга, що здолати її складно. Другий бік Самбора – біля МРЕВ, захищала Любов Мосійчук. Їй для того, аби вчасно потрапити до місця праці, треба на цілу годину раніше виходити з хати… Але перед тим доповідав Іван Романяк. Попросив не політизувати тему автоперевезень, хоча про політику і слова не було, та всі погодилися з тим, що тут виключно економічна складова справи. У вартість перевезень, яка постійно зростає, входить ціна запчастин та пального. Ті машини, які возять пасажирів, чи то японського, чи то індійського виробництва, не призначені для пасажирів, а тому їхня ціна чи ціна запчастин, напряму підв’язані до всемогутнього долара. Івану Миколайовичу відразу опонували: за кілька днів до сесії американська валюта подешевшала на 30 копійок, а вартість проїзду залишилася високою. На чисто обивательський розум, так би і мало бути, як депутати кажуть, але в Україні уже віддавна є інакше: єдине, що, піднявшись, не падає, то ціни. Про пільги Іван Романяк говорив коротко: держава анонсує їх, але не поспішає віддавати перевізникам гроші. Нині у Львівській області повертають з трудом якихось 15 мільйонів. Держава думала, що запровадить монетизацію пільг – таку собі фінансову компенсацію пільговикам. Але коли підрахували, то за голову взялися: треба додатково у бюджеті шукати 840 мільйонів, бо ж не всі пільговики так часто їздять, а гроші їм треба віддати.

Далі пішла у бій «важка артилерія». Ліля Гейник обурена тим, що навіть діточкам її закутка треба йти до школи годину, бо маршрутки не їздять. А якщо їздять, то переповнені. Іван Денькович уточнив: чи мають школярі платити за подорож у храм науки, і з’ясувалося, що мають. Ну, здивувалися депутати – люди здебільшого не бідні, то вже занадто. Справді, 6 гривень туди, 6 – додому… Принаймні, діти з околиць обходяться батькам дорожче. Цікава деталь: перевезення дітей до школи взяло на себе Міністерство освіти…

А міністерство, якщо і піклується, то сільськими дітьми, про міських – забуло. Та чи не можна було б у школах на околицях визначити кількість дітей, яким треба доїжджати, і закласти загалом у багатому бюджеті міста кілька тисяч гривень, щоб компенсовувати перевізникам витрати на дітей? Наприклад, міська рада того ж таки дня дала гарантійний лист на співфінансування нашого МРЕВ, яке провадить реконструкцію будівлі… У справі перевезення школяриків грошей знадобилося б менше. А що стосується вартості проїзду, то чисто міських автоперевезень нема. Є, наприклад, маршрут «Стрілковичі – вулиця Снігурського», але він уже приміський через Стрілковичі, і люди платять більше. Під певним тиском депутатської громади Іван Романяк трохи «змяк», обіцяв детальніше вивчити ситуацію, але одразу додав: навіть якщо знайдуть можливість, то складно знайти водіїв. Виявляється, «під парканом» стоїть п’ять автобусів, а на них нема кого посадити. Водії масово покидають Україну. Дати їм зарплату у 10 тисяч, яка б відповідала рівню потреб, АТП не може. Інакше – знову треба піднімати тарифи. Це проблема вічна.

Але й депутати були не ликом шиті: чому, мовляв, на Львів йдуть прибуткові маршрутки кожні 5-15 хвилин, а на бідні рейси у бік Калнишевського чи Снігурського – наче у пасинках. Нехай би водії поміж собою провадили таку собі ротацію: кілька разів на грошовитий Львів, а один раз – на бідні околиці. Далі пішли нарікання на культуру водіїв. Вони під час руху курять, розмовляють з молодичками, яких садять біля себе і тримають за коліно. З перших зупинок їдуть тоді, коли натовчуть пасажирів, наче оселедців, а про безпеку не думають. Любов Мосійчук так і сказала: коли на вулиці Чорновола роблять поворот, то машина нахиляється до стукотіння у серці. Ліля Гейник, продовжуючи тему культури, додала не тільки брудні підголовники, а й іншу обставину: виявляється, у маршрутках далекого слідування, які мчать без зупинок і за графіком, люди облаштували собі туалет біля задніх дверей – пісяють на східці. Такого ми ще не чули, але, видно, і до того вже дійшли. Іван Романяк не знімав зі себе відповідальності, але захищався: не усі маршрутки, які курсують, належать йому. Близько 60 відсотків – чужинці. Любов Мосійчук продовжила наступ на АТП – допитувала Івана Миколайовича, чому за стільки літ його керівної праці так мало відбулося модернізацій. Іван Миколайович прийняв удар: нині модернізовуватися дуже складно, бо одна машина коштує в межах півтора мільйона, а тому за останні десятиліття перевізники нового не купують, а капітально ремонтують старе… Микола Кічурка – теж з околиці МРЕВ, питав у перевізника, коли востаннє він бачив маршрутку на вул. Снігурського, мовляв, не мають люди як добратися до центру, у лікарню, на цвинтар… Просив журналістів озвучити цю проблему. Ми озвучуємо, хоча добре розуміємо, що проблеми перевізників та пасажирів не завжди збігаються. І кожен має свою правду. В сесійній залі згадували ті «стодоли на колесах» – Ліази, які колись курсували містом за маршрутами «Волкова-Комарова», «Стрілковичі-Добровольського». І справді таке було, але тоді мінімальна вартість проїзду була 5 копійок, а літр бензину – 4 копійки. Степан Кузьо згадав АС «Західна» та проблему доїзду до Львова пасажирів нашого закутка. Мовляв, цю автостанцію не передмісті Львова позбавили права обслуговувати людей, а перевізники досі нею користуються. Справа, виявляється, в суді – господарі стоянки судяться. Але нам видається, що це питання не зовсім до Романяка…

Усю «дорогу» мовчав Володимир Мурайко, а потім пішов на «заборонену» тему – куди автопідприємство платить податки? Іван Романяк двічі зізнавався, що є депутатом районної ради, а тому, зрозуміло, душа більше лежить до району, та й сам родом з Новосілок. У результаті недовгих дискусій погодився, що треба ділити з містом податки, оскільки його база – у Самборі. Казав, що буде пів на пів. Але додав, що за минулий рік сплатив 670 тисяч гривень у місто, а 1 мільйон – у район. Різницю підправить. Мабуть, очільникам «білого дому» ця щедрість не сподобається.

Міський голова Юрій Гамар під час транспортної «розминки» був присутньо-відсутнім, але потім підвів риску: недостатня кількість транспорту обслуговує місто, треба створити комісію, яка вивчить ситуацію, підготувати економічно обґрунтовані тарифи, запросивши і фіскальну службу. Треба вивчити і проблеми пільговиків, а якщо підприємство справно платитиме податки у місто, то з цих грошей можна і пільговикам, і школярам допомогти. На тому тему і закінчили…

А потім сесійною трибуною заволодів автор статуту громади Самбора Володимир Кульчицький-Поливка. Він провів ґрунтовну роботу над статутом, який обранці уже прийняли. З приводу пунктів, над якими дехто навісив «сокиру» сумнівів, навіть звертався кудись у міністерства і отримував відповіді… Просив його не перебивати протягом 7-8 хвилин і про усе доповість. Його ніхто у заколисаному залі не перебив жодного разу, але коли 7-8 хвилин минуло, наш репортер не витримав напору інформації і з почуттям виконаного перед сесією обов’язку покинув ратушу. Ми, певна річ, поважаємо титанічну працю пана Володимира, але той статут, здається, тільки йому і потрібен. Ну, не чули ми серед людей радості від того, що громада Самбора має статут і не знати, що з ними робити… Статут, як нам видається, був потрібен колись голові Самооборони міста Юрію Гамару, коли він був в опозиції до попередника Тараса Копиляка, а тепер, коли Юрій Петрович сам став мером, то навіщо йому документ, який дає громаді більше влади, ніж є у нього самого.

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар