«Друже, ти мене не впізнаєш?»

SambirWZ
209

«Друже, ти мене не впізнаєш?»

До яких тільки методів не вдаються шанувальники видурити гроші у чесних людей. Про один з таких нам розповів мешканець Старосамбірщини, який мав право залишитися невідомим.

СТОЮ, каже, на самбірському вокзалі в очікуванні своєї маршрутки, а до мене з розпростертими руками йде молодий чоловік років тридцяти. Посмішка від вуха до вуха… Починаю інстинктивно пригадувати, звідки можу знати його, але не встигаю, бо опиняюся в обіймах незнайомця. Привіт, друже, де ти пропадаєш, 100 років тебе не видів, як життя, як справи? Ну, приблизно такий набір запитань. Я, каже співрозмовник, спантеличений, б’юся у думках, з якого боку звалився мені на голову такий привітний чоловік. А далі знову питання: не впізнаєш, може в тебе куряча пам’ять з’явилася, не пасує забувати. І коли мене остаточно кинули у безпам’ятство, чоловік делікатно попросив: «Чуєш, друже, поможи десяткою, бо охота випити, а бракує». Не знати чому, але рука підсвідомо лізе у кишеню – як компенсація за втрату пам’яті, як бажання, аби чоловік чимскоріш пішов геть. У відповідь – поплескування по плечу і щира обіцянка віддати гроші при наступній зустрічі. Я б, закінчує розповідь, не скаржився на це журналістові, але то певна система. Бо коли до мене вдруге на тому ж вокзалі підійшов «друзяка», я уже не сприйняв його туману у вуха та обіймів.

Роман ПОГОНИЧ.

Вас це може зацікавити