Жилін без голови

SambirWZ
126

Жилін без голови

Позаминулого вівторка зателефонувала до редакції депутат Самбірської міської ради Любов Мосійчук. До неї звернувся хтось із мешканців мікрорайону Купилевої та розповів, що з пам’ятника Єгору Жиліну “зняли” голову. Подія справді неординарна, тим паче, за її словами, тамтешні мешканці начебто хочуть відновлювати монумент, а це у часі виконання закону про декомунізацію матиме політичний підтекст.

Ми одразу подалися на місце події, бо нечасто у Самборі обезголовлюють пам’ятники, а заразом вирішили зреагувати на скаргу мешканців багатоповерхівок з цього мікрорайону, які нарікають на те, що канал повз вулицю Водну захаращений сміттям… А тому влада має негайно все прибрати, бо весна розпочалася не за графіком і сміття навидноколі… Обсервувавши канал із застояною водою, визнали скаргу  справедливою, але не згідні з тим, що тільки влада винна. Ратуша там не смітила… А тому, якщо прибирати, то і руками місцевих мешканців. Ну, справді, ніхто з Росії не сипав сміття…

З Росії на наших теренах інший – Герой Радянського Союзу Єгор Жилін, до якого і прямували. Для читачів молодого покоління розповімо, що він народився у Курській області, після курсів трактористів пішов служити у робітничо-селянську червону армію, а з початком війни – на фронт. Командував танковим взводом. Відзначився у боях за визволення Хмельницької та Франківської областей.

Далі всезнаюча Вікіпедія розповідає, що Єгор Жилін особливо відзначився у боях поблизу Ка-м’янця-Подільського і особисто знищив немало фашистів і багато їхньої техніки. Далі скромне повідомлення про те, що загинув у бою 30 липня 1944 року, похований у Самборі. Чомусь про заслуги перед нашим містом – нічого. Зрештою, нагадаємо молодому поколінню, днем визволення Самбора від фашистів вважалося 7 серпня. Це підтверджує гіпотезу про те, що Жилін першим увірвався у наше місто, хоча і не спростовує чуток, що його танк тоді начебто “заблукав” і ненароком в’їхав у Самбір…

Вдячний Самбір встановив пам’ятник Жиліну, який знаходився на теперішній площі Ринок  у тому місці, де зараз дитячий майданчик. Пам’ятник не такий вже й цінний – ну, принаймні, не бронза. Мабуть, невелика цінність була і у самій особистості Жиліна, якщо комуністична влада запроторила монумент на околицю Самбора – у кінець вулиці Жиліна. Аби цьому місцю надати особливої пошани, ми, учні десятої школи, садили там алею слави – маленькі деревця, на які потім чекала від тієї ж комуністичної влади гірка доля. Бо спорудили дитячий садок. Без сумніву, установа більше потрібна багатоповерховому закутку. Пригадую, коли там з’явилися проектанти, я написав замітку, мовляв, спочатку садили дерева у пам’ять про учасників війни, потім пам’ять замінили будовою… Дісталося від тодішніх власть імущих, мовляв, садочок – це прекрасно, а діточки, коли ходитимуть повз пам’ятник Жиліну, згадуватимуть, завдяки кому у них щасливе дитинство. Мені напророчили, що, можливо, мої діти та внуки ходитимуть у цей садок. Як у воду дивилися – справді ходять. А недавно, коли забирав внучку, подивився на ще цілого Жиліна і не знаю навіщо подумав: “Ще стоїть”.

Зараз, можна сказати, не стоїть. Бо без голови. Без голови стояти не пасує – ще росіяни побачать і ґвалт здіймуть. Чи хтось навмисне понівечив пам’ятник, чи його час знищив – важко сказати. Поговорили з місцевими і залишили собі враження, що їм байдуже: стоїть там пам’ятник, чи ні, але загалом сходилися на думці, що якщо позбувалися всього комуністичного, то і пам’ятник після перейменування вулиці Жиліна у Купилеву треба було перенести на кладовище, де начебто і похований танкіст… Як вийти з пікантної ситуації? Нам особисто подобається міркування про те, щоб провести слухання, принаймні, серед мешканців мікрорайону, чемно перевезти пам’ятник на кладовище, відновити (якщо це взагалі можна відновити, бо складається враження, що то на дроти “вдягнули” якийсь бетон) і забути тему… Це було б правильно бодай тому, що плита на пам’ятнику  зовсім не українська і недекомунізована…  Коли публікація була готова до друку,  з сам-бірської поліції повідомили, що голова Жиліна відпала, бо не витримала випробування часом.

 

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар