«Заберіть собі тата, він мені більше не потрібен»

SambirWZ
201

«Заберіть собі тата, він мені більше не потрібен»

У неділю – День батька. Я хочу, щоб кожен з вас знайшов гарні слова для своїх найдорожчих. Справа не у подарунках, а у словах вдячності. А у кого батька уже нема, помоліться у пам’ять про людину, яка віддала вам усе. І віддала рівно стільки, скільки змогла. Я хочу розповісти вам одну життєву історію моїх далеких родичів. Це настільки вражаюче, що дуже хочу, аби кожен, хто взяв до рук газету, відчув, якими можуть бути діти у ставленні до батьків. Я казала родичам, що неодмінно про це розповім усім, а вони лиш просили «без прізвищ», бо то не реклама.

…ЦЕЙ ШЛЮБ у селі біля Самбора одразу назвали нерівним, неправильним. Галя – товста, непривітна з лиця та ще й з бідної родини і зовсім невчена. Скінчила десять класів і сиділа біля хатньої праці. До речі, господиня з неї чудова. До чого б не взялася, робота в руках горить. А Іван – стрункий красень та ще й вивчився на буровика. Люди казали так: якщо вона його не причарувала чимось, то значить любов на світі білому  існує.

Одразу після весілля знайшли собі пляц у Самборі і почали будувати двоповерхову кам’яницю. Благо, гроші у Івана були, бо літав у Сибір нафту качати. Та й батьки йому допомагали. Рік поза рік Галя народила трьох дівчат. Чоловікові дуже хотілося сина, але… Першу доньку назвали Вірою, другу – Надією, а третю – куди уже діватися – Любою. Як тільки остання донька пішла до школи, батько оголосив, що так сталося і він йде до іншої. Галя давно підозрювала його у невірності, але куди діватися – трійко дівчаток та й хата величезна, як її ділити… Так і дотерпілася до того, що Іван забрав лише своє вбрання, обіцяв донькам, що буде дуже часто приходити, і пішов. Дівчатка не до кінця розуміли, що татко їх покинув, але з роками сприймали це, як належне. Галя звалила на себе всі хатні турботи, благо, донечки, підростаючи,  допомагали. Але більші діти, як кажуть, більші витрати. Одна з другої уже соромилися сукенки доношувати. Галя пішла працювати посудомийницею до школи – живуть неподалік, і не стільки заради роботи, скільки задля того, щоб приносити додому у відрах недоїдки. Тішилася, коли кухарі щось недобре зварили, бо тоді свиням було ситніше. Тримала по кілька поросят, купу птиці, кролів. Щось на продаж, щось у тушонки… Іван зі Самбора не виїжджав. Жив зі своєю панею, набагато молодшою за нього, у її квартирі. Аліментів не платив, бо офіційно з Галею не розлучався. Хоча, сказати чесно, гроші дівкам давав, особливо на дні народження. Чи мали доньки жаль на тата? Мали, бо у всіх сім’ї, як сім’ї, а у них – хіба половинка. І часто казали, що якби тато був з ними, то жилося б інакше. А  от кого справді ненавиділи – то Світлану, яка нахабно відібрала у них батька. А ще дівчата розповідали, коли трішки підросли, що їхня мама не мала часу на зачіски, манікюри, а вічно ґарувала, як кінь, вічно втомлена і одягалася у всіляке лахміття. Ну, який чоловік таку жінку кохати буде? Зрештою, може й грошей на все це жіноче не мала, бо найбільше пильнувала, аби донькам добре було. 

Минали роки, дівчата так само рік поза рік повиходили заміж. Одна у Львові живе, інша – в Стрию, а найменша Люба залишилася в хаті, біля мами. Років десять тому Галя померла. Шкода її – як бідна працювала увесь вік на городі та у стайні, так біля худоби і померла – інфаркт, сказали лікарі. Іван на похорон не пішов, щоб люди на нього кривим оком не дивилися, але передав трохи грошей. Небагато, бо сам уже був пенсіонером. А ще до доньок доходили чутки, що Світлана начебто уже хоче позбутися Івана, бо вахти в Сибір давно скінчилися, грошей на бари, модну одіж і подорожі на Чорне море стали лише мріями…

…Більше трьох років тому це сталося. В неділю під вечір зрихтувала торби для доньки-студентки і тільки відправила її на вокзал, як на порозі з’явилася, хто б ви думали, Світлана… Якась втомлена, згрижена і вже не та кралечка,  як колись. Те, що Люба почула від неї, шокувало: батько три дні перед тим отримав інсульт, лежить в реанімації, а у неї нема грошей, щоб його лікувати, та й часу – щоб виходжувати. Іншими словами: заберіть його собі, бо він мені уже не потрібен. А на прощання віддала пенсійну карточку, додавши «Там уже нічого нема»… Люба відразу повідомила сестрам печальну новину і ті обіцяли вранці з’їхатися на нараду, а сама побігла в лікарню і майже цілу ніч просиділа біля ліжка, благо, була на зміні знайома медсестра, яка милосердно поспівчувала: ліпше б нехай зараз помер, бо будеш з ним мордуватися. Ніченьку у роздумах важких перебула: усе згадалося – і дитинство, і зневага батька до матері, і навіть те, що дівчат не пошкодував – пішов. А вранці, коли сестри приїхали, Люба заявила їм: «Ви як собі хочете, а я тата не залишу, буду доглядати». Віра з Надією теж погодилися, хоча розуміли: вони тепер іногордні і увесь тягар ляже на плечі наймолодшої… Ще кілька тижнів у шпиталі, а потім забрали додому, продовжуючи лікування, масажі. Люди довкруж дивувалися: навіщо вам тато, який вас кинув, віддайте його в дім пристарілих, він не заслужив вашої ласки, старань, турбот і витрат. А ті відповідали: це ж наш тато, скільки йому Бог велів, стільки і ми будемо з ним. Знаєте, одна справа годувати старого, памперси йому міняти, а зовсім інша – страшенні витрати, які лягли на кишені трьох дочок. Віра з Надією часто приїжджали у п’ятницю ввечері, у понеділок вранці поверталися, аби лиш Люба трохи могла відпочити. 

Іван почав одужувати, міг сам звестися у ліжку, але мало що говорив і дуже часто котрусь з дочок кликав Галею… А вечорами часто плакав – сльози текли, а він чомусь жалібно-жалібно завивав. Це дратувало, але жодна з дочок не сварила, навпаки, сідали поруч, обнімали і тато заспокоювався, інколи «дерев’яною» рукою пробував погладити дочок по обличчю. Це так, ніби хотів подякувати чи вибачень попросити. Все це тривало протягом трьох років – купа днів та ночей, гора незручностей і море ласки та любові. І жодного разу ніхто з зятів чи Іванових внуків не дорікнув Вірі, Надії та Любові, що вони звалили на себе цей тягар і носяться з татком, який колись залишив їх безбатченками. Здавалося, три сестри просто показували своїм дітям, що тато – він все одно тато, яким би не був, і на усе життя…

Іван помер. Отак плакав, завивав, а потім хлипнув раз-другий і замовк навіки. Похорон йому влаштували, як би це ліпше сказати, достойний. Навіть два священники були – у таких випадках кількістю вимірюється чи то достаток, чи то прижиттєва гідність померлого. Потім замовили поминки у багатому барі, бо з’їхалося немало родичів, прийшли сусіди – може не стільки для того, аби поспівчувати, скільки подивитися, як доньки будуть плакати за татом, який їх колись кинув. А вони і справді щиро плакали, потім Люба казала: не стало тата, і в домі уже чогось не вистачає. Нехай би ліпше жив… А ще пліткувальниць цікавило, чи прийде на похорон «злодійка» Світлана? Прийшла, а прощаючись з дочками Івана, обняла кожну і кожній сказала: «Вибачте мені»… Через півтора року на могилі встановили дорожезний пам’ятник, про який люди потім сказали: «Іван такого не заслужив».

Видно, у Віри, Надії та Любові заслужив. Бо він був просто татом, нехай не таким, але Татом…

Ольга БОКАЙ.

Вас це може зацікавити