Залишається хіба вірити…
Пам’ятаю святкування першого року Незалежності України. У Народному домі Самбора яблуку ніде було упасти – люди прийшли, щоб розділити святковий настрій. Тоді це ще було цікаво… Так ось, хтось із доповідачів сказав: наша незалежність – наче маленька дитина, ще не вміє добре ні ходити, ні говорити, тому, мовляв, маємо витерпіти біду становлення, а потім все було добре.
Я ВИЗНАВ рацію доповідачеві, бо й справді – що у немовляти хотіти? Це були непрості часи, коли полиці крамниць були порожні, коли на шкарпетки і сірники в жеку видавали талони, але тоді була якась надія у щось краще. Ще тоді працювали підприємства і люди не тинялися по заробітках, ще тоді поняття не мали, що таке корупція, ще тоді нарід дружно ходив на вибори з надіями обрати найдостойніших.
І от минуло 27 років… Наша «дитина» уже виросла, уже, вибачте, своїх «дітей» народила, а толку нема… Уже шкарпеток скрізь повно і з сірників ніхто проблеми не творить, проте і надія у багатьох з нас згасла. Може не з тими людьми спілкуюся, але при зустрічах більше нарікань, болю, страждань і безвиході, ніж звичайної житейської радості. Живемо у безгрошів’ї, одягаємося, як правило, на шматексових базарах, збираємо полуниці у Польщі і стоїмо за конвеєром у Чехії, аби лише прогодувати свою сім’ю в Україні, вивчити дітей і оплатити комунальні послуги. І щоразу дослухаємося до дикторів новин або політиків, чи, бува, не піднімають ціни на газ-світло начебто на вимогу Міжнародного валютного фонду, хоча ніхто цих вимог на папері не бачив. І доки наша держава буде бігати на позички до того МВФ? Це ж не дарунок нам, це той борг, який доведеться повертати чи ще нам, чи нашим дітям-онукам. То не жарт – вічно жити у борг.
А ще кажуть, що наші чиновники багато крадуть. Не знаю, за руку не лапав, але знаю, що чиновники бідними не бувають. Взяти бодай народних депутатів. Там мільйонні статки, купа дорогих машин та квадратних метрів дорогої нерухомості. І ці люди вчать нас, як треба жити, та диктують драконівські правила гри. Останнім часом вимикаю інформаційні канали з їхніми безперервними ток-шоу. У мене лише одне питання: якщо ви такі мудрі, то чому ми такі бідні? На цю дилему відповіді ніхто ще не дав. А зрештою, я пропонував би таке: коли в телевізорі виступає якийсь депутат і гарно говорить, то поруч висвітлювати його декларацію про доходи. Нехай люди слухають його, читають її і співставляють.
А ще ми п’ятий рік поспіль зустрічаємо свою незалежність у жорстоких боях на сході. Там гинуть наші хлопці, цвіт нації… Тепер усе звелося до якоїсь сухої статистики – скільки убитих, і скільки поранених. Причому, важко сказати, кому пощастило більше – чи убитим, чи тим, які зостануться на усе життя інвалідами. А парадокс ще й тому, що при мільйонних статках владоможців прості люди збирають гроші поміж собою на лікування бійців. Це у якій ще країні збирачі грошей самі своїх захисників лікують? Не розуміюся у розмаїтих військових доктринах, але маючи стільки генералів, за п’ять років ніхто не придумав, як ворога з рідної землі прогнати. Зрештою, навіть якщо й проженуть, то що робити з тими зросійщеними східняками, які хочуть приєднатися до країни-агресорки. Деколи крутять у соціальних мережах ролики про те, що вони думають про Україну. Це просто жах! І за цих москалів гинуть наші найкращі хлопці? За десятиріччя Незалежності держава не зробила нічого, щоб схід став українським. І це дуже болить…
Але закінчити ці святково-несвяткові роздуми хотілося б інакше. Ми живемо в державі – якою б вона не була, але вона є. І ми зобов’язані її поважати, бо якщо самі не будемо шанувати рідну землю, то хто нас у світі шанувати буде? Дасть Бог, колись і ми станемо заможними та щасливими, повернуться у рідні краї заробітчани, не будемо помирати, бо не маємо за що лікуватися… Давайте буде вірити – це єдине, чого у нас ніхто не здатний відібрати.
Роман ІВАНЧУК.