Замість рваних каналізацій та морального бруду Петро Мошуманський двічі обирав собі свою ж «Омегу»

SambirWZ
30

Замість рваних каналізацій та морального бруду Петро Мошуманський двічі обирав собі свою ж «Омегу»

Якесь те життя таке незрозуміле: були молодими, були-були, а потім бац – і шістдесятка. Я ще не знаю, що думають люди, коли підходять до цієї межі, але мудрі світу цього твердять, що коли починаєш жити минулим, то ти безнадійно постарів. Петро Михайлович Мошуманський – директор Самбірської «Омеги», кілька днів тому відсвяткував ювілей, але розмовляючи з ним, ловив себе на думці, що історія власного життя його не надто переймає. У нього перспектива – нова продукція, нові партнери, нові ідеї… І взагалі, спілкуватися з ним при увімкненому телефоні непросто. Крім мене, він повсякчас ще комусь був потрібен…

ПРО його історію життя сам розповім, бо знаємося купу літ. Друзі шанобливо називають його гуцулом, бо переселився до нас з села, що за якихось п’ятнадцять кілометрів від Франківська. Переселився, бо одружився в Самборі на Галі, пішов в зяті, але дуже швидко довів, що затюканим «приймаком» у місті не буде. Як фахівець пішов у Нафто-газо-розвідувальну експедицію (колись у нас було таке потужне підприємство), потім йому запропонували роботу у міськкомі партії. Мушу вкотре сказати, що будь-кому тоді не довіряли відповідальних посад – треба було мати розум, хист, організаційний талант. Це нині у нас обирають або призначають за невідомо якими «відтінками», аби потім критикувати і соромитися. З тодішнього «білого дому» Петро Михайлович перейшов на «Омегу», яку відтак і очолив. То були непрості дев’яності, коли все валилося і пропадало, тому врятувати підприємство було дуже складно, легше – розвалити. Навіть дуже сильні керівники і ті вклякали перед труднощами. А пан Мошуманський на зло усім вистояв… От вам у принципі і уся біографія ювіляра – трішки нуднувата, бо стабільна і правильна… Хоча, ні. У його життєписі були і оригінальні записи. Один з них, що не потрапив до трудової книжки, – балотувався у міські голови. Програв з рідкісно мінімальною різницею. Може хтось і сумнівався, чи не допомогли конкурентові якісь підтасовки, але Петро Михайлович вирішив, що треба уміти гідно і вигравати, і програвати. Завод потрапив у немилість до свіжообраної влади, але і цей пресинг витримав… І це ще не все. Уже за інших мерів його двічі обирали на посаду першого заступника і він двічі її завчасу покидав… Хтось скаже, що побоявся труднощів? Та ні, на підприємстві почасти бувало значно складніше, проте «Омега» з її колективом все ж залишалася ріднішою. Тому перепрошував владних друзів і йшов туди, де він був більш потрібним. Може й мав рацію, бо влада – справа тимчасова і не відразу й збагнеш, чого там більше: рваних каналізацій чи морального бруду. Хоча, на переконання пана Мошуманського, треба завжди ставити собі чітку мету , брати її у розробку і домагатися результату. Таке відчуття, що результат своєї роботи на підприємстві він бачив зриміше.

Я уже якось зізнавався, що писати про заводи нині немодно, але у зв’язку з ювілеєм багаторічного директора можна. «Омега» нині – це 85 штатних працівників із середньомісячною зарплатою більше 12600 гривень. Це багато чи мало? Зарплата як для Самбора нічогенька така… А от кількість працівників доведена до розумних меж, тобто, саме стільки людей треба саме сьогодні. Пан директор трохи поїздив по закордонню, повидів їхній стиль життя і збагнув, що у цивілізованому виробничому світі так і є: подібні заводи мають не більше сотні працівників. Ефективність управління ними висока і зарплату можна ділити поміж тими, хто реально приносить користь, а не платити дармоїдам, яких треба утримувати, щоб пишатися розміром штату. А тепер увага – торік підприємство сплатило податків і різних обов’язкових платежів на суму 18 мільйонів гривень. Потужно? У Самборі, за даними фіскалів, «Омега» є найбільшим платником ПДВ. Ми розуміємо, що простому читачеві від цього заможніше не стає, але правдиві підприємці цим показником дуже пишаються. Крім цього, «Омега» розширила асортимент продукції. Якщо попередніх років працювали виключно на атомні електростанції, виробляючи щось таке специфічне, що навіть вимовити важко, то тепер додали і дорожнє господарство, і обладнання для енергогосподарств, і ще там щось. Зупинятися не збираються, принаймні, у директора цілий записник свіжих ідей. А втім, він обіцяв у лютому зібрати усю «братву» місцевих літописців, вивезти на завод і показати нове устаткування, до якого навіть лячно підійти, не то що працювати. Дуже мудрі машини, подумав я собі, і з нетерпінням чекаю запрошення, щоб розповісти про завод більше. До речі, мудрі машини вимагають мудрих людей. І вони на завод приходять – молоді, знаючі, перспективні. Петро Михайлович з гордістю почав перераховувати деяких, мовляв, яке б завдання не придумав для них, виконають.

Не пасує писати про ювіляра і не згадати про родину – то традиція така. Петро Михайлович твердить, що у нього «повний комплект» – любляча дружина Галя, яка і досі, незважаючи на більш-менш зрілий вік та суспільну вагу, кличе його Петрусиком, одружені син Андрій та донька Наталя, є четверо внуків. Повертаючись з одного рідного дому – «Омеги», до другого, найперше вмикає спортивні канали. Любить спорт віддавна і не тільки при телевізорі. Одного разу очолив міську федерацію футболу і, хоч це справа складна і фінансово обтяжлива, але покинути підтримку фізкультурників не може. Ну, так буває: хтось любить чужих жінок, витрачаючи на них купу грошей, а хтось – футбол… Після спортивних подій Петро Михайлович може «переметнутися» на кілька хвилин на російські телеканали, аби почути, що вони у черговий раз брешуть про Україну, і скинути на москалів усю негативну енергію, яка за день назбиралася…

…Кілька разів у рік він їде на свою Гуцульщину до материнських порогів, щоб торкнутися рідних стін, вдихнути дивовижного повітря свого дитинства, помилуватися батьковими яблунями. А потім навколішки помолитися на сільському кладовищі і поцілувати холодний граніт у пам’ять про тих, які шістдесят років тому дали йому життя…

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар