Захід і Схід України, ймовірно, зустрінуться у Росохах за кошт італійських заробітчан

SambirWZ
32

Захід і Схід України, ймовірно, зустрінуться у Росохах за кошт італійських заробітчан

У журналістів так буває, що їдемо туди, не знаючи… навіщо. Відрядження у Росохи вабило тим, що з нами будуть дві волонтерки, які активно провадять свою діяльність і в Італії, і в Україні, – Жанна та Орися. Ось так просто – без прізвищ, бо усе, чим займаються, – не рекламна акція. Наш екіпаж доповнили самбіряни Руслан Гнатик та Юрій Лешкович. У одного за плечима – зона АТО, у іншого – активна волонтерська діяльність. Одразу скажу, що ми їздили у Росохи, аби волонтерки побачили тамтешню відпочинкову базу.

Якраз наші укранці в Італії зібрали свого часу поміж собою трохи грошей і влаштували у Львові Різдво для дітей зі Сходу. У їхньому розумінні, такі зустрічі украй важливі, щоб діти з обидвох кінців України не цуралися одне одного, щоб їх не розділяло слово “бандерівець”. Зимова акція пройшла успішно, а пані Жанна каже, що, окрилені успіхом, вирішили продовжити добру справу – і надалі приймати дітей зі сходу, наприклад, у рамках літнього відпочинку. От і стали шукати, де б то ліпше було розмістити і наших дітей, і східняків для спільного дозвілля. Порадили Росохи. Пан Андрій, який нас зустрічав як господар, показав  принади відпочинкової індустрії Росохів. Не в образу нікому, але ще кілька років тому вона виглядала кращою, але, видно, час бере своє. Тим не менше, там є усе, щоб приймати відпочивальників, а тим паче, об’єднаних однією темою. Наші “італійки” ще будуть радитися, але заздалегідь скажемо, що начебто погодилися і уже з 1 червня можливий перший заїзд дітвори.

Ми довго спілкувалися з пані Орисею, пані Жанною на теми волонтерства. Наші люди в Римі, Мілані, інших заробітчанських краях все одно живуть Україною. Хтось більш заможним став, хтось – менше, але коли треба помочі армії чи родичам загиблих, то не шкодують коштів. Деякі товари передають перевізниками, як правило, безкоштовно. Як тільки водії дізнаються, кому передача, грошей за транспортування не беруть і цю свою діяльність не афішують. Мені навіть здалося, що наші заробітчани там  є таким собі тилом воїнів АТО і членів їхніх родин. Хоча, розповіли “італійки”, і нашим там не просто… Те, що вони мають грошей в рази більше, ніж ми тут, ще далеко не означає, що вони щасливі… Минуло років двадцять з часу першого напливу наших жінок у заробітчанські далі. Вони встигли вивчити своїх дітей, купити їм квартири, машини, звести будинки під добротною бляхою, але, на жаль, відчули, що для родин, заради яких поїхали, стали чужими. Вони сприймаються уже не як матері, дочки, дружини, а як, модне тепер слово, “інвестори” чи “донори”. Тому у жінок, які нині в Італії, стан депресії – маже постійний. Пора повертатися додому, але до кого? До невісток, які хату за італійські гроші збудували? Знаєте, коли слухаю  усі  ті оповідки, коли переймаюся чужими долями, то ловлю себе на думці, що невідомо, чи ліпше тут, у недолугій бідності, чи там, у цивілізованому багатстві…

 

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар