Зимові канікули… без дітей

SambirWZ
32

Зимові канікули… без дітей

Старше покоління, ще коли було малим, дуже чекало зимових канікул, бо то були зовсім інші, ніж тепер,  відчуття. Ми раділи снігові, бо можна було витягнути санчата чи лижі, ковзани. Як вранці виходили з хати, так після обіду приходили.

На моїй пам’яті, горби біля лікарні чи так звані “вали” біля десятої школи кишіли дітворою. Заради кількох секунд лету з гори потім на колінах тягнули свої санчата вгору. Треба було вистоятися в черзі, щоб ступити у колію на горі. Спини у всіх були мокрими, портки – з прилиплим снігом, але ніхто не вступався з гірки. Хіба вже коли батьки йшли нас шукати і викрикували наші імена на все довкілля… На проїжджих частинах великих вулиць хлопчиська грали хокей. Навіть не знаю, чи нинішні дітлахи тримали у руках ключку і важку гумову шайбу. Ставили ворота і гонили навіть без ковзанів. Дуже боляче було, коли шайба поцілила у змоклий черевик, але біль швидко минав. Неодмінно ставили когось на тротуар, або пильнував, щоб не наїхала якась машина. Якщо здалеку з’являлося щось підозріле, наглядач кидав клич, усі ми знервовано вступалися, позаяк автівки збивали ритм гри. Лижі на той час були в особливому тренді. Ми облюбували територію парку біля так званого Молодіжного озера. Накатавшись, витягали з-під снігу сухе гілля (на скільки воно було сухим – важко сказати) і розкладали багаття, щоб зігрітися і просушити одяг. Це було круто, бо одна справа – літнє вогнище, а зовсім інша – зимове. Коли замерзав Дністер, а тим паче, Молодіжне озеро, тут не було відбою від хокеїстів. До слова, грали не тільки підлітки, а й старші. Ковзани, які ми ніжно називали “коньками”, інколи передавалися від старших до молодших. Пригадую, у мене були такого малого розміру, що я заледве ступню у них впихав, але впихав, бо як це не покататися. Коли потім звільняв ноги з тих оков, то відчував неймовірну радість. А одного разу сталася прикра оказія. На Дністрі було таке собі невеличке озерце – води по пояс. Влітку ми там купалися – жаб розганяли, а взимку – “коньки”. Прийшов туди у товаристві інших відчайдушних – сонечко пригрівало, а наш лід уже вгинався і чомусь підозріло шипів. Але ця прикра обставина не зупинила. І ось посеред ставка я гепнув на лід, який мене не втримав – і опинився у воді вище колін. Поки дійшов додому, байкові сині штани (як нині пам’ятаю) замерзли і стали дерев’яними. Думав, дістанеться вдома, але ні. Думав, захворію – і теж ні. Оте старше покоління було витривалішим, а грип навіть не вважався серйозною хворобою. Запалення – так, а грип – то щось смішне…

До особливого розряду зимових розваг належали снігові баби. Дітвора їх ліпила постійно і пишалася своїм витвором. Головне, щоб кулі були симетричними. Потім хтось біг додому брав моркву, яка мала ніс сніговика символізувати. На голову закладали старе відро. Ввечері, коли всі розбігалися, було за честь дітворі з однієї вулиці поламати сніговика дітям з другої. Часто ми вибудовували зі снігу барикади одна напроти іншої, готували сніжки і товклися ними дуже довго… А шкільні перерви взимку взагалі були позначені боями. Я тоді ще малим, а старшокласники товклися сніжками. Щойно вийшов зі школи, а мені – прась – і око заліпило. Одне око плакало і від болю, і від сорому, а інше я пальцем розколупував від мокрої і важкої сніжки.

Ми дуже шкодували, що зима така коротка…

 

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар