«Знову ті «бл…ді» в маршрутку лізуть»,

SambirWZ
22

«Знову ті «бл…ді» в маршрутку лізуть»,

або Чи заслужив нарешті Самбір мати свій центр гемодіалізу, щоб полегшити життя хворих на нирки, у тому числі і зі Старосамбірщини

Про потребу відкрити у Самборі гемодіаліз ми писали кілька разів. Востаннє – з намови головного лікаря обласної клінічної лікарні, голови медичної комісії облради Михайла Гички. Здається, це була його ідея, бо йому як лікареві та родакові зі Старосамбірщини дуже соромно, що хворі з наших теренів мусять їздити у Турку, Львів, Городок, Дрогобич…

ЩОБ ви розуміли суть проблеми, «штучна нирка» – це така процедура, на яку треба добиратися три рази в тиждень. Людей, які потребують цієї непростої процедури, зо три десятки. Так ось, у визначений день мають сісти у маршрутку, щоб добратися до іногороднього відділу гемодіалізу. Оскільки усі такі хворі мають першу групу інвалідності, можуть їхати безкоштовно. Але перед тим,  як вмоститися у маршрутку, мусять вислухати нарікання водіїв. Хтось з постійних керманичів може сказати: «О, знову ці бл…ді всідаються». Новачки на маршрутах поводяться скромніше: «По вас не видно, що ви інваліди, купили собі посвідчення і катаєтеся». Все вірно, ці люди з руками і ногами, але їхня хвороба значно складніша. Без процедури нема життя, приречені їхати за допомогою до медиків. Ви думаєте, звідки ми це так добре знаємо, що на стільки компетентно говоримо? Та від самих пацієнтів, які минулого тижня прийшли до редакції шукати своєї правди. Перед тим були в ратуші, приймав їх хтось із заступників… Певна річ, переповідаючи нам про візит до влади, жінки виокремлювати те, що їх найбільше вразило. Наприклад, чиновник казав, де ви були, коли в Самборі була інша влада?  А потім дав зрозуміти, що нічого путнього із затією – відкриттям центру, не вийде. Хоча наші відвідувачки на цю тему хотіли побалакати з міським головою, від якого усе має залежати. Зустріч таки відбулася. Жінки сказали, що Юрій Гамар вселив у них порцію надії, мовляв, Степан Скірин –  головний лікар, кудись там поїде і про щось будуть домовлятися. Хоча великого оптимізму у жінок від такої хиткої надії не було, але ствердили, що від свого не відступлять, бо губити їм уже нічого.

Коли ми півроку тому говорили на цю тему з Михайлом Гичкою, то він сказав таке: готовий зробити ремонт у приміщенні, готовий привезти обладнання, залишається за малим: плече має підставити міська рада. З головним лікарем ЦРЛ він мав розмову, приймали у Самборі комісію, яка визначила місце для «штучної нирки» – дитяча лікарня. Може приміщення не найкраще, бо воно має бути поруч з основною реанімацією, але нехай вже те, якщо нема іншого. Михайло Гичка ще тоді казав, що дав добру пораду Степану Скірину, мовляв, тих медпрацівників, яких звільняють з одного поста, треба перекваліфіковувати і скеровувати до праці на гемодіаліз. Там має бути більше двадцяти ставок – це не зле у часі масових скорочень медиків… Але. судячи з візиту хворих до редакції, наразі все це лише мрії. У ромові з нами головний лікар обласної лікарні Михайло Гичка минулого тижня знову підтвердив: все залежить виключно від міського голови Юрія Гамара. Ми трохи вникали у цю проблему і з’ясували, що вартість хворих немала – близько півтора мільйона гривень у рік, які, не виключено, мають йти з місцевого бюджету.  Але порівнюючи із загальним дефіцитом грошей для лічниць – крапля… Гадаємо, життя цих жінок – матерів, дружин, сестер, дочок, які борються за своє серед нас, здорових, вартує і більшого. Може помиляємося, але свого часу у ратуші так само не розуміли створення скринінгового центру, але минув час, жінки мають де пройти обстеження, а бомонд ратуші був на урочистому відкритті лікувального закладу. То може і зі «штучною ниркою» так само вийде?

І під кінець. Ну, ви уже знаєте про те, що треба долати великі відстані, щоб підживити життям свої нирки, а одна процедура триває у часі чотири години непорушного лежання. Але якщо до цього звикли, бо людина здатна до всього звикати, то останнім часом на пацієнтів упав ще один «сюрприз» – нема вкрай необхідного препарату для процедури. Телефонували на «гарячу лінію», мовляв, не можемо ж ми при пенсії першої групи у 1500 гривень ще й такий дорогий медикамент купувати, а їм відповіли: нехай місцеві бюджети розкошеляться, або спонсорів шукайте, або самі купуйте… Ось така у нас держава, ось таке ставлення до справді хворих: виживете – мучтеся, а ні, то…

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар