«Йдіть куди хочете і заробіть собі більше»
Якими бувають стосунки працівника і працедавця? Кожен може доповнити цю розповідь і своїм досвідом
Тема про те, що в Самборі відкриється нове підприємство на 200 робочих рук, спонукала задуматися над тим, чи підуть наші люди до праці і якими в принципі мають бути стосунки між роботодавцями та працівниками. Мені видається, мусить бути взаєморозуміння, повага, ввічливість і все таке інше, чисто людське…
МАЮ в Києві приятеля, час од часу телефонуємо один до одному, як правило, на свята. Після вітань з нагоди моїх іменин Василь перепитав, як в провінції живеться у часі карантину? Я знайшов якусь там правильну відповідь, а потім почув і його: фірма, на якій працює, дозволяє підлеглим залишатися вдома для роботи на відстані, а якщо хтось їде в офіс, то за ним присилають службове авто – аби не заразився десь у громадському транспорті… А ще раніше розповідав, що їм безкоштовно на фірмі варять обіди і дають такі порції, що всього не здужаєш. Тоді кухар пакує все у контейнери і віддає додому, бо наступного дня варять свіже. Василь свого часу працював на іншій фірмі і мав 22 тисячі гривень зарплати у той час, коли я навіть не міг уявити собі, яка це купа грошей. Потім перейшов на іншу – туди переманили більшою платнею. Я вже не питав, якою, аби не псувати собі настрій. Певна річ, столиця у нас дорога, але й зарплати у них високі. Це завдяки таким Василям ми, бідні, маємо середню зарплату в Україні високу. Навіть я трішки багатшим стаю для статистики… Проте, я відчув, що власник Василевої фірми живе не лише статками власними, а й працівників, яких шанує. Тобто, робить все, аби фахівці від нього не пішли… А у нас, якщо не помиляюся, є безкоштовні обіди для працівників лише на Чуквівському підприємстві Андрія Куйдича.
Я навмисне розповів про цей факт, аби і наші роботодавці задумалися над тим, що не вони людям платять більшу чи меншу зарплату, а працівники створюють як імідж, так і достаток самого шефа та фірми. А тому добрих фахівців треба тримати, приманювати, леліяти, бо, забравши у вас здобутий досвід, підуть з ним в інші колективи.
На моїй пам’яті був керівник, який, зважаючи на свою величність та значущість, платив добрим фахівцям рівно стільки, щоб вони виживали. Щоразу на прохання до заможного пана підняти зарплату, відповідав улюбленим: «Йдіть, заробіть собі більше». Люди взяли і пішли, а господар залишився з горою залізяччя, яке колись було обладнанням і «друкувало йому гроші», тобто прибутки давало. До слова, колектив, який розлізся, успішно дав собі раду… Зустрів недавно продавчиню одного промислового магазину. Власник розігнав колектив, приміщення здав в оренду, бо йому не вигідно працювати самому. Вічно був бідним, вічно розповідав про величезні податки, низькі прибутки, дорогі енергоносії і всю злість виливав на невинних працівниць – не так уміло працюють, не викладаються по повній… Коли все розпалося, з’ясувалося, що пан за час їхньої спільної роботи встиг купити собі у Львові трикімнатну квартиру у престижному мікрорайоні. Продавці дали собі раду, пішли на більші зарплати до інших господарів і тепер самі дивуються: чому так довго терпіли і трималися того єдиного прилавка, як воша кожуха… Хоча насправді це вони самі створювали блага начальникові, який людей мав «за нич»… Знаю власника кафе, який зізнався одного разу, що платить працівникам максимальний мінімум, бо вони і так тут їдять-п’ють, беруть собі щось додому та ще й мають чайові. Погана, каже, та офіціантка, яка не заробить собі чайових – значить клієнт пішов невдоволений. Плинність кадрів дуже висока, як наслідок, і клієнтів у тім кафе небагато…
Є у нас підприємство, яке начебто непогано платить, але люди, трохи поробивши, все одно втікають. І пояснюють нестерпною дисципліною – страшно в туалет зайвий раз піти, хлопи не мають права на перекур збігати, бо наглядачі пильнують, хто йде на лікарняне – то мало не ворог колективу. Працівники вважають це неповагою до себе, та й робота на підприємстві здебільшого фізична, важка… Навів цей приклад виключно тому, що не завжди навіть висока платня може стримувати працівників на одному місці.
Ще одна цікава розповідь. В одному колективі завжди було так заведено, що до Різдва та Великодня і на професійне свято шеф давав людям премії. Небагато так – до половини окладу. Але і це була радість, бо премії у нас прийнято вважати як «зайву» оплату праці. Хоча нічого зайвого насправді не буває. А кілька років тому власник оголосив, що премій більше не буде, бо скрута, криза, нестача. І поруч з тим, він міняє автомобілі власного автопарку щоразу на новіші, придбав автівку дружині, яка ніде взагалі не працює, і двічі у рік від втоми літають в Єгипет. Йому здається, що ніхто цього не бачить? Люди у колективі вважають себе обдуреними… Або таке. Через певні труднощі довелося скорочувати штати в одному колективі. Поставилися до цього з розумінням і перепросили кілька працівників, відправивши їх на «біржу». Але їхню роботу все одно хтось мусив виконувати. І виконували ті, які залишилися, але за ту ж зарплату, що й була. Тобто, навантаження зросло, а матеріальна компенсація, бодай маленька, – не з’явилася. Смисл «пахати» більше, а отримувати стільки ж?
Дуже потішно уміє жартувати один начальник: зарплата у моїх працівників дуже мала, але як тільки у когось день народження, чи якесь свято, то таких смаколиків позносять, що ресторани ховаються, значить, не бідують… А може то у нас в менталітеті – вічно бідувати, а на якусь подію і гарно вбратися, і столи «у два поверхи» встелити?
Гадаю, кожен з вас – працівник чи роботодавець, може доповнити цю розповідь своїми моментами, бо так чи інакше, на когось чи на щось працюємо, але повторюся ще раз: для того, аби люди не втікали з робочих місць, їх треба шанувати, їм треба гідно платити і не завжди думати, що хтось дурніший за тебе… Знаєте, обманювати свого працівника – це, може й, природньо, цього уже навчилися, але варто запам’ятати роботодавцям і інше: у будь-який час ваш підлеглий може вас покинути, а на його місце уже не прийде ніхто. Бо й добрі фахівці навчилися шукати альтернативу: виробляти собі робочі візи і їхати за кордон, де за місяць заробляють те, що скупі господарі платять півроку.
Все це так, для роздумів…
Роман ІВАНЧУК.