Коли недалеку історію однієї окремо взятої людини переживаєш, наче свою…

SambirWZ
31

Коли недалеку історію однієї окремо взятої людини переживаєш, наче свою…

Рідні Володимира Горбового видали книгу «Він ішов випереджаючи життя»… Життя, яке так рано обірвалося…

Якось Святослав Горбовий по-дружньому запитав у мене, чи буваючи у Старому Самборі, заходжу на цвинтар до могили його тата? Запитав не для того, щоб випросити якоїсь уваги, радше для іншого – забуваєте? Але ж ми з батьком були приятелями, жоден мій візит у Старий Самбір, чи його – у Самбір, не обходився без зустрічей та розмов і забувати справді не можна…

Одна справа, коли людина живе, коли всім потрібна, а інша – коли до неї треба йти, щоб просто помовчати на цвинтарному пагорбі і промовити те, що найбільш потрібне, – молитву… Мені стало соромно, бо насправді не заходжу, а тому поспішив “перебігти” на іншу тему. Хоча потім пробував оправдовувати сам себе: а може то не тільки я не буваю на цвинтарі? Може, то не тільки для мене з’явилися інші ситуації, інші люди, інші проблеми. Проте, навіть з тими “іншими” я часто згадую Володимира Івановича, різні події, пов’язані з ним, цитую його висловлювання…

Пишу це нині тому, що, здається, знову пережив ці роки нашої дружби чи суперечок… Марія Горбова, дружина Володимира Івановича (я не люблю болючого слова вдова) видала книгу “Він ішов випереджаючи час”. Старший син Олег Горбовий одному з перших передав мені книгу і я прочитав її на одному диханні і ще раз поринув у таку далеку та близьку історію Старосамбірщини та однієї окремо взятої у ній людини. І ще раз переконав себе у тому, що це був справжній лідер,  неоднозначна постать, це був громадський діяч, з яким можна було погоджуватися, або не погоджуватися, але він робив те, що нам здавалося фантастичним, яке потім дивовижним чином ставало реальністю… Можу наводити безліч прикладів.

Після смерті Володимира Горбового у родині вирішили видати книгу спогадів про нього. Може не стільки для масового читача, скільки для дітей, внуків, соратників, друзів і недругів. Бо промайне багато років, а друковане слово залишиться. До речі, про слово… Я знав, що матір Володимира Івановича як педагог читає багато газет і всі вирізки, де йдеться про її сина, акуратно вклеює в альбоми. Були моменти, коли він міг зателефонувати і сказати, що моя мама читала вашу газету і їй не сподобалося… Ні, я ніколи не шкодував за тим, що написав навіть щось критичне, але кожного разу пам’ятав, що моє слово найпершою читає Матір і її воно ранить більше, ніж її сина. Так ось, у родині вирішили, що архів пані Дарії, який вона так ретельно береже, – це історія не тільки та, яку творив її Володя, а історія взаємин поміж людьми, історія розвитку району і тих фантастичних справ, про які казав вище… Отож, основу книги “Він ішов випереджаючи час” власне і становлять цитати з газет протягом останніх двадцяти років. Що приємно, левова частка публікацій – з “Високого Замку”. Я справді дуже багато писав про Володимира Івановича, бо про нього не можна було не писати, бо він був скрізь і його було багато. Але ніколи не сподівався, що ці публікації потраплять у книгу. Це вперше у моєму творчому житті мої статті увійшли у солідне видання. Не скриваю, приємно… Приємно передусім від того, що хоч якось долучився до історії розвитку краю. Всі оті публікації поділені по розділах “Державна діяльність”, “Духовність”, “Культурне відродження”, “Міжнародна співпраця”, “Політична діяльність” та інші. Ловлю себе на думці, що про різних діячів видавали у різні часи немало книг-досліджень, але не зустрічав жодної, аби про людину писали давно написаними газетними рядками і творили її образ… І це особливо примітна деталь нового видання. Упевнений у тому, що кожен, хто візьме його до рук, так само, як я, ще раз переживе недавню історію і уже з висоти нинішнього дня оцінить справи Володимира Горбового.

А ще у книзі є багато спогадів про нього. Писала матір, дружина, невістки Наталія та Іванка, писали ближчі чи дальші родичі, соратники та друзі і у кожному рядку відчував, що її автори вкладали у спогади свій особливий зміст, часточку душі, згадували різні деталі з його життя і коли все це об’єднати воєдино, то створюється образ того, кого ми любили чи не любили, кого опасалися, чи з яким дружили, кого обирали на відповідальні посади, а потім в догоду амбіціям, звільняли, кого бачили щасливим у родинному колі, у колі друзів…

І немало у виданні фотографій – юного віку і до останніх днів… Взагалі, фотографії Володимир Іванович любив. Він вважав, що ілюстрація інколи каже більше, ніж купа слів. Але зараз не про це… Одного разу я готувався до 50-річчя Володимира Івановича. З порожніми руками не підеш, а конвертів він не терпів. Треба було придумувати щось особливе, оригінальне, автентичне та пам’ятне… І придумав: більше, ніж півроку я навмисне фотографував його у різних ситуаціях, на різних подіях, а у переддень ювілею створив фотомонтаж “50 миттєвостей Володимира Горбового”. Одне з цих фото потрапило на титульну сторінку його життєпису… Ми були у Львові, центром міста трамваї чомусь не йшли і Володимир Іванович з гумором облюбував собі колію… Був світлий теплий літній день. І сам він – такий, яким був за життя, – світлий, усміхнений і… великий.

 

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар