Коли посірів квітень…
У ці дні ми по-особливому вшановували Героїв Небесної Сотні. Їхні смерті – як свіжі рани, які ніколи не загояться… Ми уже не ділимо: де Небесна Сотня, а де загиблі Герої війни, бо для нас вони – наші сини, захисники, наш біль, наша надія… У Рудках, наприклад, у місцевій школі відкрили музей пам’яті Героїв-майданівців. І нехай у ньому ще небагато експонатів, але, гадаємо, це перший такий шкільний музей на наших теренах, до якого ми будемо приходити, щоб не забувати… Важливість події підкреслив і народний депутат України Ярослав Дубневич, який приїхав того дня у Рудки. І це повага до жителів маленького містечка, яке має одразу двох Героїв Небесної Сотні. Але детальніше про іншу подію.
…Того різнобарвного квітневого дня, коли у рідні Морозовичі везли тіло загиблого на фронті Миколи Мінька, здається, усе посіріло і потьм’яніло, вздовж дороги люди запалили лампадки, а двері рідної оселі відчинилися, щоб востаннє до маминої світлиці увійшов Микола.
Минулого четверга багатолюдно було біля рідної школи Миколи у Торгановичах – тут, на фасаді, батьки Героя Петро та Віра Міньки зняли жовто-синє полотнище з меморіальної таблиці у честь їхнього сина. Ще перед початком багаторічний сільський голова Іван Проць розповів, що коли по селу носили повістки, Миколу вдома не застали – чоловік жив, як і багато інших – десь на роботах… Але наступного дня на подив працівникам сільради сам прийшов… Потім поїхав у військкомат. І зронив тоді з уст: хтось повинен іти воювати… Ось так просто і щиро сказав… Іван Ярославович допоміг землякові знайти військову одіж… Був полігон на Яворівщині, а потім – бої на сході. Пан Проць каже, що пос-тійно був на зв’язку з ним, розпитував, бо, як би там не було, наче свою дитину на фронт відправив… Та одного дня надійшла сумна звістка і різнобарвний квітень став сірим і сумним… Мати одягла чорну хустину, поник батько, заридала молода вдова, а двоє малолітніх діточок стали напівсиротами…
День освячення меморіальної таблиці на школі, де вчився Микола, перетворився на родинне свято спогадів і сліз… Тут лунали тужливі пісні у виконанні викладачів Володимира Маланяка, Ірини Пляцок, Олени Кіт, Галини Кулик, Людмили Кіт, учениці школи Софії Кіт, тут до громади серцем промовляли вчителі Миколи Марія Олач та Марія Тихоцька, директор Олена Качалуп, сільський голова Зеновій Припін, представник відділу освіти Марія Лешкович, заступник голови райради Микола Мартич, священики з довкілля отці Ярослав, Іван, Роман, Богдан… Не втаємничував сліз і однокласник Миколи Роман Лоїш – активіст, волонтер, який і виготовив пам’ятну таблицю… Ми повинні пам’ятати Героїв щодня і жити так, щоб не заплямувати їхньої честі…
Роман ІВАНЧУК.