Люди, які у багатьох випадках уже нікому не потрібні, приходять сюди просто погомоніти
Третього грудня, коли традиційно вшановують інвалідів, або, їх мило називають, людей з особливими потребами, я мав бути в Самбірській міській асоціації на запрошення голови Євгена Сарахмана, але запізнився на… кілька днів. Інколи так буває. Зате почув розповідь господаря двох маленьких кімнаток на вулиці Бачинських, які ще Тарас Тершовчин, будучи мером, віддав інвалідам у вічне та безкоштовне господарювання.
А ТОГО дня зібралося тут зо три десятки люду – як би там не було, але свято! Ніхто чужий не приходив. Ні з влади, ні з відділу соціального захисту, так би мовити, з вітаннями. З’ясувалося, що я перший через кілька днів зайшов вітати. Сказати, ці особливі люди дуже печалилися такою неувагою до себе, не можу. Євген Петрович звернувся до підприємців Володимира Малецького, Володимира Мурайка, Ірини Шукатки, які й дали кошт на скромний фуршет, і тости були, як правило, за здоров’я і багато літ. Посиділи, погомоніли поміж собою, розповіли про радощі та проблеми, посміялися чи погорювали, згадали тих, які уже померли, і розійшлися… Пан Сарахман каже, що їхня асоціація найбільше потрібна виключно для такого спілкування, бо часто-густо ті люди просто не мають з ким поговорити, живуть у соціальних труднощах, нестачах і усіма забуті, а в товаристві собі подібних грають у більярд, шахи, теніс, допомагають один одному відстоювати інтереси в чиновників, у судах чи поліції…
Звідси нам хіба одна дорога, спробував гірко пожартувати мій співрозмовник, – на цвинтар… Разом стали згадувати активних членів асоціації. Поіменно. Благо, знаємо їх давно. На жаль, помер Іван Кость, який не мав руки та ноги, але який займався спортом, влаштовував олімпіади на міському стадіоні, який міг швидше за інших здолати Говерлу. Пам’ятаємо Марію Волошин, яка створювала цю асоціацію і була для усіх – наче сестра милосердя, яка мужньо ходила по чиновницьких кабінетах і просила помочі для таких же хворих людей, як сама. Згадували Миколу Демківа – давнього спортовця. А потім Євген Сарахман розповів, що коли приходить на цвинтар, то обов’язково йде на могили тих колег, які відійшли у вічність. Деякі могили уже запалися, хіба старі багаторічні вінки гниють-не згниють, бо пластикові, а діти чи внуки дорогу забули. Хоча при житті ті ж інваліди допомагали до останнього і дітям, і внукам.
Євген Петрович згадував спортивні свята інвалідів, мистецькі конкурси та фестивалі (цьогоріч важко було щось влаштовувати, бо коронавірус, та й багато хто хворів), перебирав десятки старих знимок, зрештою, він може багато розповідати про своїх, хоча говорити йому важко – притуляє палець до горла, тому я вирішив не надто його напружувати. Випили чаю з печеням і розійшлися. Євген Сарахман дуже просив мене подякувати людям, які постійно допомагають асоціації, – Ігорю Яремі, Ярославу Кузьмяку, Ігорю Сисіну, Богдану Лівінському та іншим. А ще обов’язково – привітати з Новорічно-Різдвяними святами усіх членів асоціації, меценатів і просто самбірян, які, Богу дякувати, не є людьми з особливими потребами.
А я подумав про те, що їх, інвалідів, 3 грудня усі забули пошанувати, а вони пам’ятають…
Роман ІВАНЧУК.