Ми знову зустрілися з італійським остарбайтером та українським волонтером Юрієм Янчишиним, але цього разу – в телевізорі

SambirWZ
27

Ми знову зустрілися з італійським остарбайтером та українським волонтером Юрієм Янчишиним, але цього разу – в телевізорі

Востаннє ми, журналісти «Високого Замку», зустрічалися з Юрієм Янчишиним у його самбірському помешканні восени. Він зготував нам справжні італійські макарони (чи пасту, чи спагеті – для нас яка різниця) з правдивою і гострою, як лезо, приправою по-італійські. Смакота, яку тут тільки він і уміє викласти на стіл.

А перед тим ми писали про нього – італійського остарбайтера та українського волонтера… Це у нього тепер така нова роль, хоча, знаючись з ним з юних літ, ну, не повірив би, що російськомовний Юра Янчишин колись стане таким українським патріотом, що про нього навіть знімуть восьмихвилинний фільм на каналі СТБ. Побачив його в телевізорі і під серцем защеміло – НАШ!

Хоча, мушу сказати, з початком Майдану, а потім і війни, він НАШИМ залишається, бо так часто приїжджає, що не до кінця розумієш, де він частіше – в Римі, чи в Самборі і на передовій. А при тій нашій останній зустрічі жартома зізнався, що дзвонив до своєї Ірки – дружини його, з проханням підкинути трохи грошенят, бо все витратив на благодійність. Багато розповідав про волонтерство, а в телевізорі ми уже побачили, як це виглядає не на словах. Постійне місце праці – піцерія в Римі, і Юрко із задоволенням там працює звичайним робочим, дрова рубає. Розрубуючи головешку, так і сказав: «Вибач, Буратіно». Це гумор з казкового дитинства… А один день у тиждень ходить на італійський базарчик вживаних речей – виявляється, там також є секонд-хенд. І називає ці походи по-нашому: «на гриби». «Біляк» у нього – це хороші берці, які тут можна виторгувати лише за 5 євро. А от коли попадається справжній бінокль, то у розумінні «грибника», це уже рідкісні «трюфеля». Підбирає медичне обладнання, яке в італійських лікарнях уже морально спрацьоване, а для нас ще найновіше у світі – масажери, ходулі. Крім «біляків» та «трюфелів», попадається і одяг для бійців. Пакує усе це добро, а потім іде на те місце, звідки традиційно наші водії возять подарунки наших заробітчан своїм родичам. Усіх шоферів знає в обличчя. Так само, як знають вони його. Просить взяти задарма, бо ж доставка кілограма подарунків з Італії – до 1 євро. Хтось бере лише якусь частину вантажу, хтось обіцяє наступного разу, хтось відмовляє. Хоча відмовників небагато, адже у Юри є свій аргумент – «Це для української армії».

Іра Янчишин розповідала на телекамеру, що одного разу прийшла з роботи додому у своє італійсько-українське село, а сусідка сидить біля телевізора і плаче. Сідай, каже, і ти будеш плакати… А це якраз розпочинався у Києві Майдан. Іра зізнається, що чула серцем: чоловік тут не всидить. І справді невдовзі оголосив – їду! Уже потім дружина почне вчити свого чоловіка жити, мовляв, у нас діти-внуки, теж потребують уваги і грошей, але у нього одна відповідь: а ти подумай, що там, на передовій, наші хлопці в окопах… Від першого разу, коли поїхав на Майдан, і досі, називає Революцію Гідності живим організмом зі своїм подихом диму та смерті, нескореності та людської щирості і каже, що Майдан пишеться з великої літери – так само, як ім’я кожного з нас. І де б не були наші діти – в італіях, іспаніях, америках чи канадах, треба зробити все, щоб щастя було в рідній домівці – в Україні. А про волонтерство каже якось буденно і щиро: я не приватизував територію доброчинства, мовляв, от я такий крутий волонтер, а тому просить земляків у Римі так само допомагати. І вони допомагають. Від того, що ця волонтерська родина стає щоразу більшою, він тільки радіє і зовсім не сприймає як важку працю пошук в Римі всього необхідного для війська, упрошування водіїв та свої поїздки на передову в Україні. Він не втомлюється бути волонтером там, а ми втомилися уже тут…

Я писав ці рядки у день, коли Україна вшановувала Героїв Небесної Сотні. Поруч телевізор устами політиків і дикторів торохкотів про те, що жоден убивця АНГЕЛІВ не покарний, що досі гинуть наші хлопці на передовій і не відомо, скільки ще разів і у якому куточку зболеної України «Попливе кача», а МАТИ, яка ураз постаріє, чорною хусткою витре гірку сльозу на обличчі… Але коли у нас в тилу є такі люди як Юра Янчишин та його однодумці, а на фронті – справжні герої, ми будемо воювати до Перемоги.

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар