«Ми створили армію, з якою ворог мусить рахуватися…»

SambirWZ
29

«Ми створили армію, з якою ворог мусить рахуватися…»

Знайомтеся, самбірські військовики-хіміки – молодший лейтенант Денис Голіков та старшина Михайло Бакалець. Загальний їхній стаж перебування у зоні АТО – 34 місяці на двох. По кілька місяців домашньої відпустки… Під час однієї з них ми і зустрілися…

-Чим було викликане бажання служити у війську? Вибачайте за банальне запитання, але в Україні війна і професія війського небезпечна…

Денис: «Я підписав контракт після мобілізації у березні 2015 року. До того працював в Укртелекомі у Львові. Страху йти до війська не було, радше обов’язок: прийшла повістка і сам собі дав відповідь: хто як не я? Дружина і двоє дітей погодилися з моїм вибором… Спочатку був навчальний центр на полігоні у Старичах, потім за розподілом потрапив у хіміки, а далі – АТО…»

Михайло: «Я служу у хіміках з 2002 року. Це моя робота. Тому, коли розпочалася війна, зрозумів, що треба воювати».

-Чому багато молодих людей втікає від війська?

Денис: «До цього питання не можна ставитися однозначно. Якщо офіцер пройшов вишкіл, відбув казарми, то знав, навіщо туди йшов і що його може чекати, тим паче, у часі війни. Ті хлопці, які служили контрактниками задовго до конфлікту, залишаються. Є ситуації, коли контрактники, зважаючи на певні сімейні обставини, покидали службу після закінчення угоди… Мабуть, не можна їх осуджувати…»

Михайло: «Не все таке просто… Хтось, не виключаю, боїться потрапити на фронт, щоб не загинути, хтось шукає іншого заробітку, наприклад, за кордоном».

Денис: Я б хотів доповнити – в армії нині залишаються ті люди, які насправді віддані службі та обов’язку. І це надійний кістяк війська. Це вже далеко не той контингент, який був на початку війни. Це сила, з якою ворог змушений рахуватися. Веду до того, що слабодухі відсіялися автоматично, залишилися професіонали…»

-Попри патріотизм, чи не страшно їхати туди, де убивають?

Денис: «Ти постійно усвідомлюєш, що 24 години на добу знаходишся у зоні ризику і в цей момент кожен розуміє, що розслаблятися не можна. А страх притаманний кожній людині…»

Михайло: «Страху нема до того часу, поки не почув першого вибуху, чи не побачив смерть друга… Хоча і до страху, як би це парадоксально не звучало, звикаєш. Кожен переносить страх по-різному… Мав ситуацію, коли потрапив у ще необстріляний підрозділ і побачив, як від першого гупання новачки почали панікувати, а для мене це було звичним».

-Які стосунки з місцевим населенням, бо вояки АТО розповідають, що коли звільнять землю, то ще не знати, якими будуть на ній люди…

Денис: «Скажу так: відкритий конфліктів нема, але здебільшого ставлення нейтральне. Багатьом місцевим все одно… Якщо і є підтримка, то це на стільки поодинокі випадки, що на пальцях руки можна порахувати»..

Михайло: «Ті, які хочуть нам допомогти, бояться інших».

Денис: «Десятиліттями вони жили у своєму світі, далекому від якихось національних інтересів чи переконань. А нас, на жаль, вони сприймають як таких, які порушили їхній звичний спосіб життя. Зверніть увагу, ми порушили їхній спокій, а не Росія з її Путіним…»

-Чи не вважаєте, що війна стає, на жаль, звичкою, ми реагуємо почасти хіба на те, скільки бійців загинули, чи поранені?

Денис: «На жаль, це правда. Війна затягнулася, може люди і втомилися від неї, але маю відчуття, що на мирній території її починають сприймати як десь там далеко щось відбувається, і це нас не дуже стосується… Прикро».

-Перепрошую за некоректне питання: у Самборі побутує думка, начебто наші хіміки чи сапери далеко від передової, де стріляють чи убивають…

Михайло: «Нехай би ті скептики спочатку відповіли, чи знають вони географію Донбасу з його Зеленопіллям, Дяково, Гранітним, Щастям, Авдіївкою. Я там був в оточенні протягом місяця, і там стріляють…»

Денис: «З самих початків і досі хіміки виконують будь-які завдання на передовій у складі інших підрозділів».

Михайло: «Василь Вовк з Кобла загинув одним із перших, і загинув у пеклі передової. Тому не треба вірити нісенітницям на кшталт того, що в зоні АТО хтось відсиджується».

-Чого б ви хотіли від мирної території?

Денис: «На мирній території трохи інші проблеми, але хотілося б, щоб до воїнів АТО було більше уваги та поваги, щоб не було проблем у транспорті, які інколи виникають… І ще: у нас в їдальні і досі висять дитячі малюночки з побажанням миру і нашого повернення. Кожного разу дивишся і, здається, наче удома побував…»

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар