Може це відхилення: батько убив сина, а у нас радість – хороша тема на першу сторінку?

Віднедавна дістав відразу до випусків новин на українських телеканалах, хоча не дивитися при моїй професії не можна… Біда у тім, що після таких новин стаєш психологічно виснаженим – нічого доброго не кажуть. Це не інформаційний простір, а суцільна рана, що “кровоточить” болем, стражданнями, вбивствами, грабежами, корупцією і зарплатами чиновників та народних депутатів, неполадками, підвищеннями цін і так далі… Особливо дратують стандартні до нудоти повідомлення із зони АТО.

Я уже напам’ять знаю  села і міста сходу України, які постійно “обстрілюють”, “поливають вогнем”, “гатять”, “накривають снарядами” терористи… Таке відчуття, що армійські філологи придумали для своїх речників саме такий синонімічний ряд. Я уже знаю всі калібри, які заборонені у Мінську, але працюють на Донбасі… Печалюся смертями невідомих мені хлопців, бо коли речник АТО, наче по писаному, каже, скільки загинуло, уявляю собі, що зараз у якомусь куточку України матір обливається слізьми, не розуміючи, чому загинув її син і доки будуть гинути інші сини… Звістки про поранених сприймаю трішки легше, хоча розумію, що поранений може залишитися інвалідом, а ще, не дай Боже, нікому не потрібним…

Та повернуся до інформаційного поля… Одного разу, втомившись слухати, почав рахувати новини, які бігли стрічкою. Нарахував дев’ятнадцять, потім став їх оцінювати. Ви не повірите, лише одна добра звістка – гривня відвоювала у долара 5 копійок. Все інше – “Знайшли зброю у сховку”, “Спалили чиюсь хату…”, “Заблокували рахунки”, “Обстріляли КП “Мар’їнка”, “Обшукують помешкання кримських татар”, “Росія заблокувала резолюцію ООН”, “Кількість заручників у зоні АТО зросла”, “Касир банку привласнила гроші”, “Вісімдесят відсотків доріг не пережили зиму”, “Аварія забрала життя чотирьох осіб”…

Коли усе це “ковтаєш”, то мимоволі ловиш себе на думці, що у цій державі суцільний негатив,  що тебе завтра можуть вбити, обікрасти, переїхати машиною, обшахраювати, тобі можуть підняти тарифи. Давній приятель, який емігрував за кордон, інколи телефонує і питає, як ми ще тут, в Україні, можемо жити? Отак і живемо…

Але я нічим не дорікаю колегам-журналістам, які продукують саме такі новини, які начебто ганяються за негативними сенсаціями. Тут і ганятися не треба, погане само лізе, а ми лиш описуємо. Ми – наче дзеркало життя… Не люблю скандалів довкола самбірської ратуші, а вони самі лізуть.

Не думайте, що я далеко втік від колег – такий же “гонець” за сенсаціями… От готую черговий номер регіонального додатку “Високий Замок. Самбірщина” і відчуваю, що бракує першої теми. Такої, аби всі, хто візьме у руки газету, прочитали. І, о радість – в одному зі сіл батько чотирма ударами по голові гострим лезом сокири убив свого сина, бо син за життя його ображав. Дзвінок в сільраду – додали трохи трагічних пікантностей і є публікація на першу сторінку. І що у цьому доброго? Та нічого – те саме інформаційне “кілерство”, “вампірство”, яким страждають в Україні майстри слова… Хоча насправді, заряджаємо людей негативом.

Пригадую, одного разу у “Високому Замку” вирішили вдатися до пошуку позитивних новин і запровадили сторінку “Рожеві окуляри” – виключно про добрі події і добрих людей. Можу здогадуватися, чому задумка провалилася – доброго мало. Та й я у регіональному додатку “Самбірщина”, щоб не відставати, оголосив постійно діючу акцію: у кожному випуску вділяю місце виключно для позитивних подій. Читачі відгукнулися і почали надсилати акуратно списані вчительським почерком розповіді про виховні заходи, у яких оспівували… гірку долю України.

Роман ІВАНЧУК.