Навіть у час кризи в одному окремо взятому селі бувають економічні дива
У Чукві журналіст «Високого Замку» пригадав, що на фермах колись була худоба, на току – хліб, і побачив такі промислові цехи, які були ще у минулому столітті
Трохи ностальгії. На території Чуквівського господарства був ще у ті часи, коли там люди працювали, коли хліб на току був, коли техніка гуркотіла, коли тисячі штук худоби було… Це було давно, хоча господарство довго жило і впиралося кризі. Проте, настав час, що й воно не витримало.
Доля матеріальної бази, яку роками будували та берегли і Микола Наумов, і Теодозій Брик, і Степан Цуприк, і Роман Шубар, могла б бути незавидною. Зрештою, як у багатьох інших селах. Але до честі чукв’янців, вони все це максимально зберегли і не розтягнули. Мабуть, з думкою про те, що рано чи пізно хтось сюди прийде господарювати. Так і сталося. Усю матеріальну базу колишнього господарства купив самбірський підприємець Андрій Куйдич.
Коли ми їхали на оглядини, то Юрій Лешкович, який нас супроводжував, для початку сказав, що почав Андрій Омелянович з того, що до будівель прочистив від самосіву дорогу і трохи її підлатав. Зрештою, так і має бути, бо добрий господар розпочинається з доріг. Увесь той ліс, який вирізали з дороги, стягнули на територію підприємства, дроблять його і готують таке собі паливо на зиму. Дуже розумно… Потім уже сам пан Андрій, коли оглядали старі приміщення, розповідав, що і до чого. Виявляється, не тільки будівлі збереглися, а й техніка. Навіть УАЗ голови колгоспу ще на ходу. Дві великі ферми підуть під реконструкцію. Надбудують другий поверх і відкриють промислові цехи. Загалом, там є 30 тисяч квадратних метрів площі і кожен квадрат, вважає Андрій Куйдич, має давати прибуток. Інші ферми відновлять за призначенням – там будуть утримувати худобу. Одне слово, планів багато, але, як нас переконували, пан Андрій настирливий у роботі і коли за щось береться, неодмінно доводить до пуття. Промислові цехи, а нині це стіни колишньої ферми, мають запрацювати ще до нового року. Бо виробничу базу треба розширювати.
Далі, за моїм задумом, має йти коротка розповідь про сім’ю Куйдичів. Отже, батько пана Андрія Омелян Юрійович – знаний на Самбірщині чоловік бодай тим, що ще наприкінці вісімдесятих утворив своє приватне підприємство “Автоматик”. Знаєте, треба було мати мужність і любити ризик, аби кидати у ті часи на-дійне робоче місце і йти на власні хліба. Хто відважився тоді, той, пройшовши крізь терни, досяг успіху у житті. Акурат у той час зростав і Андрій, бо вчився у батька, як треба працювати. Ця життєва школа, судячи з усього, просто так не минула. Одного разу, розповідає Андрій, батькові та синові стало тісно на одному підприємстві. Точніше, не стільки тісно, скільки кожен мав право на власну точку зору. Ось Омелян Юрійович і сказав Андрієві: “Знаєш, як ліпше має бути, створюй свою фірму”. Андрій і створив. Нині Омелян Юрійович, хоч і своєї справи не покинув, але і синові допомагає. Бодай порадою.
І у цьому місці, за ще одним задумом автора, треба було б ставити крапку, однак пан Андрій запропонував оглянути його виробництво котлів, баків, бойлерів і всього такого іншого для опалення. Тоді ми переїхали з чук-вівської господарки до Млина. Чуквівський млин знають усі – принаймні, я так думаю. Там колись десятиліттями працював мій вуйко Юрій Масник. На жаль, після смерті мого родича, млин ще трохи покрутився і теж “умер”. Новий господар цієї території Андрій Куйдич ще не знає, що робити з дуже давнім млином, але розбирати його не поспішає…
Опинився там Андрій Омелянович тільки тому, що десь хотів подалі від цивізації придбати будинок. Коли придбав біля млина, то поруч і став розвивати виробничу базу. Дорозвивався до того, що далі уже нікуди. Тому і придбав матеріальну базу колишньої селянської спілки у Чукві… Коли я зайшов у цех, очам не повірив. З ностальгією згадував, що колись такі світлі цехи і устаткування уже були на самбірських заводах. Ми, щоправда, не цікавилися, чи вони ще живі? Шкода, якщо пропали. А Андрій Куйдич розпочинав виробництво з нуля і явно обійшов за темпами виробництва тих колишніх. Звернув увагу і на те, що працюють у цехах молоді хлопці і, знаєте, не пияки. Причому, усі, як правило, місцеві. Тут мені і розвіявся міф, що його деякі директори промисловості нав’язують, мовляв, ніде взяти толкових робітників. Але ж Куйдич десь їх узяв! Причому, пишається кожним зокрема, бо, каже, що вміють працювати і можуть удосконалити ті нові верстати, які придбали. Такі собі Кулібіни… Зрештою, сам Андрій Омелянович постійно зі своїми працівниками і не для того, щоб контролювати, а щоб разом з ними працювати. Робітники так і кажуть: він є скрізь.
Треба зізнатися, що відвідини журналістами директорів таких багатих підприємств закінчуються здебільшого гостиною – ну, традиція така. У даному випадку, Андрій Куйдич запропонував лише каву. І в цьому місці має рацію. З одного боку, нічим газетяреві не зобов’язаний, з другого – шкода робочого часу на дурню витрачати. І нарешті, разом з нами постійно був син пана Андрія Владислав і влаштовувати при ньому застілля теж не пасує… Мені здалося, що колись Андрій Омелянович вчився у свого батька, тепер вчить свого сина – така собі тяглість багатих поколінь. І справді, родинний бізнес – найнадійніший.
І щоб завершити розповідь, я, не будучи багатим, пробував з’ясовувати: навіщо молодому чоловікові, який, судячи з усього, має добрі гроші, постійний клопіт з виробництвом. Це, знаєте, не комерція – купив-продав, це постійний головний біль. Мені пояснили, що Андрій з числа тих підприємців, які не живуть грішми чи радістю від них. Йому набагато цікавіше працювати, удосконалюватися, створювати робочі місця, платити вчасно непогану зарплату та ставити мету і її досягати. А власні статки – це в житті не основне… І що тут скажеш, у заможних – свої дивацтва.
Роман ІВАНЧУК.