Найтепліші мамині обійми

“Серед усіх Василів, яких знаю, обрав одного, до якого поїхав додому у його рідні Корналовичі на його іменини…”,  – написав у своїй сторінці у Фейсбуці голова Самбірської районної ради Віталій Кімак. Скажу правдивіше – ми їздили разом, бо я також не шукав жодного іншого Василя.

Василь Качмар – молодший сержант знаменитої 80-ї бригади, яка воює на сході, приїхав на 15 діб у відпустку додому. Він справжній Герой, хоча не любить про це розповідати, зачищав Слов’янськ від російської нечисті, був поранений у Луганському аеропорту. Нагороджений орденом “За мужність ІІІ ступеня”. У привітній корналовицькій оселі нас зустріла мама – пані Михайлина, запровадила до світлиці, а сама побігла каву варити. Сидимо, чекаємо на Василя. Моя уява малює такого собі дужого бійця, з обвітреним, обпеченим сонцем і обмороженим холодом обличчям, упевненого і по-військовому затятого… Заходить стрункий юнак, ледь сором’язливий – нечасто влада приїжджає, трішки спантеличений… Дивлюся – Боже мій,  хлоп’я… Та хто б йому дав його 26 років! А за плечима вже війна, смерті друзів, поранення у руку. Про поранення Василь мовчав, матері не розповідав нічого, тільки зізнався старшому братові. А брат, зрозуміла річ, військової таємниці не втримав. І батькам додалися безсонні ночі. Пані Михайлина каже, що протягом року (з перервами), коли Василько був на передовій, хатня робота до рук не бралася, натомість телевізор та радіо слух загострили на 80 бригаду, на командирів, яких вивчила за прізвищами, і не пропускала жодних новин. Неймовірний біль пронизив жінку, коли дізналася, що загинув друг Василя Ігор Добровольський з Воютич… “Це був мій друг, ми були поруч, –  сказав Василь і у цих коротких словах було абсолютно все сказано. – Ми одного разу усією ротою без попередження батьків Ігоря поїхали до нього на кладовище, потім були у матері… Поплакали разом…”  Згадує Василь, як йому перед строєм командир вручав орден і повідомив бадьорим голосом, що на таких, як Василь, усім треба рівнятися. Сказав, і сам від скромності зашарівся… Коли говорити з солдатом, то він, зрештою, як і інші правдиві бійці АТО, не конче хоче про війну… Бо всіляке було – і їсти не було що, благо, калинівські вертолітники скинули з неба трохи мівіни. І одяг у солдатів геть не військовий, і командири на сході почасти не такі, бо філонять з постачанням, нагадав, що й бійці, особливо з мобілізованих, не надто правильно себе поводять…  Але з гордістю демонстрував прапор, який прикріплений на стіні разом з вервечками від матері… Це той прапор, який Василь на фронті постійно носить у наплічнику.

Знаєте, дивний якийсь той Василь – патріотизму у нього стільки, що на багатьох вистачить, а він навіть для себе особисто нічого не просить. Навіть коли про план на землю заговорили, хлопчина скромно відповів: “Та мені казали, але навіщо…”  Хоча, звичайно, проблеми є, та тільки у селі не надто звертають увагу на проблеми сім’ї живого Героя. Уявіть собі, ніде дров взяти, а хата тільки на такому паливі “стоїть”.

…Коли прощалися, я попросив Василя для знимки обняти маму. І дуже хочу, щоб ті обійми зігрівали його, коли знову буде на фронті, і маму Михайлину, на долю якої випало чекати…

Роман ІВАНЧУК