Нам би за комунальні послуги заплатити, а потім можна в безнадії ще місяць жити

Майже репортаж з-під каси у банку – як згусток людських проблем та болю

Нині у нас така добра сфера обслуговування, що черг практично ніде нема. Є вони тільки після двадцятого числа кожного місяця, коли люди дружно окуповують банки, щоб розрахуватися за комунальні послуги. Це такий собі ритуал, який неодмінно проходжу кожного разу без будь-якого задоволення. Зрештою, якою може бути радість, коли витрачаю купу грошей. А вже коли віддам, починаю шукати у гаманці рештки і думати, що ж таке найнеобхідніше придбати.

Але нині я не про це, а про настрої людей. Так ось, одного дня о 13.30 зайняла чергу до каси. Переді мною так з десяток осіб, після мене – майже стільки ж… Люди топчуться на холоді, хоча збагнула, що гріються палкими розмовами про наше з вами життя. Що цікаво, не раз звертала увагу: платять за комунальні послуги, як правило, літні люди. Може молодь йде до терміналів – не знаю. Однак пенсіонерам, навіть зовсім незнайомим, розпочати будь-яку бесіду дуже легко. Видно, нестача спілкування вдома дає себе знати.

Стою, слухаю… Найперше, усі обурилися від того, що не принесли квитанції за газ і люди не знають, скільки треба платити. Хтось згріб усі гроші, що вдома залишилися, бо незручно буде, коли касирка назве суму, а її у кишені нема. Хтось затіяв розмову про те, які зарплати у працівників Нафтогазу. Суми називали космічні – хто яку в телевізорі почув. «Там навіть прибиральниця має більше 100 тисяч гривень у місяць», – озвався інтелігентний дідок, а йому тут же відповіла старша пані в одязі від «секонд-хенд», зреагувавши на слово «прибиральниця»: я колись замітала, і маю аж 1600 гривень пенсії. Гурт пішов у наступ на соціальний захист населення, і то з одного боку, то з іншого почали «літати» суми пенсій… Відверто скажу, цим людям не позаздриш, бо виживати на такі «статки» дуже складно. Далі пішла тема підвищених пенсій і я почула те, що сама знала – ті, які мали велику пенсію, їм додали, ті, у кого була маленька, мало що підкинули. Слухаю і міркую: якісь же уми на верхах придумали таку несправедливість. Хтось затіяв «благодатну» тему – здоров’я, на яке йде багато грошей. Виявляється, нема такої людини, яка б не потерпіла від дорожнечі лікування та медикаментів. Говорили про зламані руки, каміння в нирках, підвищений тиск і катаракту у чиємусь оці… Називали суми. Мене, наприклад, вразила ціна трирічної давності – більше двадцяти тисяч коштує операція на оці. В душі пораділа, що мої батько-мати живі і ще не слабують, більше того, умудряються (як це їм вдається?) ще й моїй сім’ї допомагати.

Цілком логічно увесь гурт перейшов на великих політиків і найбільше дісталося Петру Порошенку: зас..ав державу, людські діти гинуть на війні, народ на межі зубожіння, молодь масово виїжджає за кордон, а значить держава не має майбутнього. В магазинах такі ціни, що вижити неможливо, люди обмежують себе у їжі та одязі – такого навіть у дев’яності не було. Окремо говорили про Мальдіви. Що цікаво, ніхто не знає, де вони знаходяться, але усі воднораз їх зненавиділи. Про Володимира Гройсмана говорили не так багато, як про Президента, але казали, що він зовсім не знає, як бідують люди і тому в телевізорі гонить всілякі бздури. Лідером антирейтингу став міністр Рева, його навіть по імені не називають, а просто – Рева. Той вхопив і за Порошенка, і за Гройсмана. Спроба молодого чоловіка долучити до цього товариства Андрія Парубія як українця та патріота успіхом не увінчалася. Народ у парламентсько-президентській державі на спікера парламенту чомусь не реагує… Всі «малі» люди розуміються на великій політиці – факт… При цьому всьому, я вловила, що чи не найбільш вживані слова тепер у наших земляків – «злодій» та «брехун». Загалом, таке відчуття, що якби наші обивателі не слухали новин та політичних аналітиків і прогнозувальників, то ми легше б жили і мали менше ворогів. Колись ворогували з сусідами – земельні межі, кури, плітки та заздрість, а тепер на відстані кричимо на столичних владоможців. До слова, про місцеву владу зовсім не говорять – може вона стала нецікава? Хоча ні, згадали Гамара, який «закрив» хлібокомбінат, але тема не здобула ніякого вивершення.

Не знати, скільки б ми ще політикували, але на самбірській ратуші бамкнула друга година, двері до каси відчинилися і гурт вишикувався у чергу. Черга уже стояла мовчки в очікуванні вироку – сум, які треба викласти за комунальні послуги… Таке відчуття, що ми живемо тільки заради того, щоб оплатити чи то державі, чи то товстосумам-олігархам комунальні послуги, а що залишиться – на те і будемо в безнадії виживати.

Христина ГОЛИНСЬКА.