Нам треба навчитися шанувати чужу старість, щоб потім хтось пошанував нашу…
Протягом трьох років на Старосамбірщині будуть впроваджувати проект “Шануй батька і матір”, а минулого тижня дали старт пошануванню людей зрілого віку, або, як ніжно це називають, “Золотого віку”. Перша зустріч священиків, працівників соціальної сфери і просто небайдужих мала гучну назву “Міжнародна конференція “Відродження гідності людей “Золотого віку” в українському суспільстві”.
Спочатку було бажання обмежитися короткою інформацією, мовляв, стартував ще один проект, але все ж прибув на подію і, скажу чесно, недооцінював того, що запланували організатори. Та власне, організаторами були Анна Єва Боднар, яка давно веде цю тематику, Академія Поморська у Слупську, ДПС “Витання” (Люблін), добре відома на наших теренах “Еко-оптіма”, навчально-науковий інститут права та психології Львівської Політехніки, Комісія УГКЦ у справах родини, Старосамбірська райрада, Українське Богословське Наукове Товариство та інші.
Люди, які приїхали, мали на меті поговорити про те, як зробити “Золотий вік” наших батьків корисним не тільки для них, а й для громади… Знаєте, кожен з нас десь працює, народжує та виховує дітей, внуків, тішиться чи печалиться життям, а одного дня – бах – і пенсія. І вже прокинувшись одного ранку, нікуди не спішиш, ніхто і ніде тебе не чекає, давні друзі починають нечасто телефонувати і у таких, раніше активних і потрібних, настає час депресії. Хоча ці люди тільки за віком на пенсії, а в принципі, ще зберігають силу, ще мають добрий досвід, який потрібен молодим, але вони уже не затребувані. Проект, який затіяли у районі, має на меті допомогти людям адаптуватися у своєму “Золотому віці”… Початок конференції був цікавим тим, що наводив на роздуми, а виступи священиків, керівника “Еко-оптіми” Максима Козицького, голови райради Тетяни Терлецької були буквально пересипані елементами народної мудрості. Отець Богдан Тимчишин розповів, що виховували його дідусь та бабуся і доволі часто вони його, малого хлопчину, буквально діставали своїми порадами та повчаннями. Насправді ж, коли минув час, коли у священика уже свої діти, він зрозумів: дідусь та бабуся не просто обмежували його волю у чомусь, а прагнули передати свою житейську мудрість. Отець Михайло Николин згадав, як одного разу перепитав у літнього віку вірянина, як йому зараз мається, а той відповів: “Старість – не радість, молодість – не вічність”. Ми і раніше чули ці слова, але цього разу я відчув у них якийсь новітній смисл. Бо звідти, де молодість щойно іде, люди старшого віку уже повертаються… І багато чого можуть розповісти тим, які щойно на шляху до старості… А ще отець Михайло розповів цікаву бувальщину (не знаємо, звідки він їх бере, але вони завжди повчальні). Маленький хлопчик бавився на вулиці у пісочниці, а батько спостерігав за ним з вікна будинку. Хлопчик випадково натрапив на великий камінь і захотів вигорнути його з пісочниці. Довго мучився, а потім таки здолав. Хоча камінь, коли перекинувся, ударив хлопчину по пальцю. Батько вийшов, щоб втішити синочка, і запитав: а ти все зробив, щоб обійшлося без закривавленого пальчика? Та все, відказав хлопчик. Ні, ствердив батько, ти не покликав мене, ми б удвох зробили це краще, швидше і без болю. Суть така: ми маємо кликати наших старших і мудрих батьків на пораду нам, бо усього у цьому житті ще не знаємо… Максим Козицький попри те, що займається такою, м’яко кажучи, сухою справою як енергетика, розповів, що у своєму колективі має посадовців, яким уже під вісімдесят, але вони і молодим дають фору. Хтось ще спілкується п’ятьма мовами і грає на багатьох музичних інструментах, хтось усе життя віддавав себе справі, так і не наживши статків, тому живе тільки роботою. Але вони потрібні у колективі тільки тому, що молодь, яка приходить, прагматична, почасти жорстока, у неї мало доброти в серці, любові до ближнього. Молодь хоче більше взяти, ніж віддати… Вони, люди старшого покоління – творці, а молодь – це більше споживачі, підвів риску Максим Козицький, від якого ми уперше почули такі житейські одкровення. Цю ж тему продовжила і Тетяна Терлецька ще однією житейською мудрістю: якби молодість знала, якби старість могла… І розповіла про те, як треба вчитися шанувати чужу старість, аби потім хтось пошанував твою. Нема і не може бути чужих батьків, є наші батьки – скарбниця мудрості. Прикро, але молодь доволі часто відсторонюється від людей “Золотого віку”, вважає їх навіть зайвими, бо додають немало клопотів. Але то є ті клопоти, на які кожна людина заслужила собі за життя. Ми несемо відповідальність за своїх літніх батьків так само, як колись вони відповідали за нас.
Власне у такому настрої і проходила дводенна конференція. Хочу вірити, що люди, які стали її учасниками, уже будуть іншими очима дивитися на людей похилого віку. Не знаю, у що матеріалізується цей проект, але знаю точно, що кожен з нас, молодих нині, завтра чи може трохи пізніше, стане старим і немічним, проте , сповненим безцінним багатством – житейським досвідом.
Роман ІВАНЧУК.