На Самбірщині медики швидше знаходять собі роботу, ніж вчителі
Не радимо нікому зарікатися від “біржі праці”, бо часи непевні і всіляке може траплятися. Тому 25-річчя з часу створення Центру зайнятості можна вважати всенародним святом. Помпезності на рівні Самбора не було, а тому і нашого репортера скромно запросили на скромну каву… Хоча розмова з керівником Центру зайнятості Іваном Тимцівим загалом вийшла цікава. Ми пригадали трохи історії.
Керували “біржею” свого часу Зеновій Москв’як, Євгенія Онушканець, а з 2003-го – Іван Тимців. Приємно згадати, що зачинателями були Віктор Гончаров, Таісія Геращенко, Тетяна Кузьмич, яка і досі тут працює. В липні 1991 року був офіційно зареєстрований перший безробітний і, мабуть, з його легкої руки посипалося – уже на кінець року було майже дві сотні. Це був час, коли поволі, але упевнено почала валитися економіка і людям, щоб якось вижити, треба було рятуватися. А “біржа” не давала вмерти. Хочу нагадати, що у ті часи ставати на облік було якось соромно та непрестижно. Ті люди вважали себе якимись неробами, хоча, зрештою, так на них і дивилися. Мені, наприклад, ніколи не дає спокою одна думка. Ті, які працюють, відраховують гроші на тих, які рахуються на “біржі” і подеколи грошей мають більше за тих, які ходять на роботу. Але на те нема спасу… Та чого, зрештою, гріха таїти – у певної категорії людей уже виробляється певний симптом – ліпше не працювати, ніж працювати. Але це так – наша лірика…
Станом на сьогодні, колектив Центру зайнятості має 37 працівників, які обслуговують 437 безробітних жителів міста та 684 – жителі району. Коли Іван Тимців озвучив нам цю бухгалтерію, то ми потішилися, бо попередніх років цифри були значно більші. Наші підозри на те, що люди стали активніше братися до праці, Іван Михайлович делікатно спростував. Кількість вакансій достатня для тих, хто хоче працювати. Безробітним пропонують абсолютно усе – і офіційне працевлаштування, і громадські роботи, але люди не хочуть. Ага, не хочете – знімайтеся з обліку. От і знімаються. Інший чинник. Коли розпочалася мобілізація, на “біржі” працював представник військкомату і всі, хто приходив “відмічатися“, автоматично потрапляли під приціл військовиків. Тому молоді і дужі чоловіки, щоб від війни подалі, взагалі знімалися з обліку. Найчастіше поповнюють ряди безробітних випускники самбірських навчальних закладів (думайте, батьки, куди дитину в науку віддавати). При цьому, твердить Іван Тимців, вихованці медколеджу якимось чином швидше знаходять собі місце праці, ніж педагоги. Потішився Іван Михайлович тим, що технікум економіки та інформатики впроваджує дві нові спеціальності, ще одну робітничу – вводить професійно–технічний ліцей. На ринку праці найбільш затребувані (і з непоганою зарплатнею) робітничі професії – швеї, меблевими. І далі у нас переважає жіноче безробіття і безробіття серед молоді. Коли жінкам пропонують непогану роботу – переводити на пішохідних доріжках дітей біля шкіл, то навіть ті безробітні, які не мають грошей, відмовляються, бо соро–мно, бо що люди скажуть?..Є клопіт з демобілізованими воїнами АТО. Вони у військових частинах мали непогану зарплатню і влаштовувати їх треба на зарплати не менші.
Щоб чимось цікавеньким завершити, ми перепитали, куди поділися представники попередньої влади у місті? Нам повідомили, що лише один заступник з колишньої керівної команди міста перебуває на обліку, всі інші не зверталися… Видно, дали собі раду… Наостанок нашої святкової розмови з паном Тимцівим треба було щось побажати. Самі не знали що. Бажати, аби безробітних було побільше – геть не пасує. Бажати, щоб їх взагалі не було, значить поповнити безробітними усіх нинішніх, які працюють у Центрі зайнятості. І будь мудрим…
Роман ІВАНЧУК.